Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 43

— Мамо! — обурилася дівуля, потираючи напацькане чорною фарбою око. — Таж це батько вам зацідив.

— Луїзо! Ти дурепа! Геть до кімнати! — верескнула Томчакова. — І змий це лайно з морди. Вона буде закладати рідного батька!

— Ще не знати, чи рідного! — загарчав Томчак, ховаючись у темній лазничці. — Може, вона тому й пискує, що нагуляна! Встругнула її десь у кущах.

— Стефане, припини, пан лікар слухають, — вгамовувала його дружина. — А ти, шмаркачко, стули пельку, бо старий знову впаде в нерви. Така ця молодь стала писката, лікарю! Ні на гріш батьків не шанує. Мають у дупі четверту заповідь.

— Ну то ви впали і що? — не вгавав Болек.

— І встала. Позбирала вареники, але ж не дам їх тепер Казьові.

— А де Казьо? — поцікавився Мацек.

— Лежить у кімнаті. Бо трохи собі хильнув. Не має роботи, то й переживає.

— Добре, покажіть мені спину.

Томчакова слухняно всілася на хиткому столику й задерла пропітнілу квітчасту блузку.

— Не схоже, що це можна зашити, але… — Болек став длубатися ножичками в одній із ранок. — Холера, ввійшли цілком. У вас може бути пробита легеня. Їдьмо до лікарні.

— До лікарні? — зойкнула Томчакова. — Але я зараз не можу. Накупила вишень на компоти. Хто ж їх зварить, як мене не буде? І хто випере хлопцям сорочки?

— Я! — запропонувала дівуля. — Тільки їдьте, мамусю.

— Ти? Ти навіть волосся у своїй перукарні не можеш рівно обтяти, — форкнув Казьо зі своєї кімнати.

— А ти, дармоїде, можеш? — психонув Мацек.

— Мацеку, перестань. Не провокуй! — схаменув його Болек.

— Я не можу цього чути! Тих двох відважних боксерів!

— А саме відважних! — Томчак копняком прочинив двері лазнички. — І це я своїй бабі завалив, бо маю право!! І буду її товкти, коли захочу.

— Пане Томчак, я викликаю поліцію, — застеріг його Болек.

— Пане лікарю, благаю! — заголосила Томчакова. — Не відбирайте батька в родини!

— Добре, але тоді їдьте до лікарні. І я й чути не хочу про якісь там вишні. Їдьмо!

Всю дорогу ми здолали мовчки. Томчакова боялася згадувати про свої компоти, а може, охляла через численні рани. Ми доправили її до лікарні, а потім повернулися до ординаторської.

— Через місяць буде та сама історія, — понуро сказав Мацек. — Або зразу до моргу.

— Вона повинна піти від цього бандита.

— Ягодо, я тобі щось розповім, — почав Болек. — У травні ми мали виклик. Схожий випадок: добродій натовк дружину. Приїжджаємо, жінка сидить розшарпана, розбита брова, спухлі повіки. А він розповідає: «Вона мене діставала, лікарю, ще від вечері. Але не бити ж її в День матері. Я ж не такий виродок. То почекав до опівночі. І п’ять по дванадцятій стовк заразу на квасне яблуко». Тоді я рознервувався й запитую: «Чому ви не підете від цього мерзотника?» На що вона: «Якого мерзотника, лікарю? Квіти мені приніс? Приніс. Ще й привітав. А що його понесло, то що вдієш, такий мій хрест». Вони майже ніколи не йдуть. Зрештою, не дуже мають куди.