Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 113

— Тож розклади, мій дорогенький, на три купки.

Болек розклав легко тремтячою рукою.

— Що в нас тут є… Самі гарні карти, червоно, як колись на Перше травня. Нова робота від весни.

— Може, я нарешті одержу якусь спеціалізацію…

— Неодмінно, мій любий. Але хвилинку, хвилинку. Тут є якась шатенка. Трохи молодша.

— Вона любить експериментувати, — додала Малина, зиркаючи в карти. — А її батько перебуває за кордоном. І весь час у постійному русі. То тут, то там. Як маятник.

— Він кондуктор, — пояснив Болек, нервово потираючи почервоніле вухо. — І справді мешкає за кордоном. Чи щось із того вийде?

— Не дуже, — ворожка покрутила головою. — Виглядає на те, що…

— Шкода, — спохмурнів Болек. — Я нишком тішився ілюзіями, що таки маю шанс.

— Дай мені закінчити, мій дорогенький. Ти його маєш. А я думаю про того, що так мотається туди-сюди.

— Про її батька?

— Він уже не повернеться. Схоже, що має там усе, чого потребує для щастя.

— Тобто каністру самогону, веселих дівчаток у шубках із нутрії і друзяк із балалайкою, — закінчила Малина.

— А що ж до твого шансу, то… Скажу тобі напрямки: ти мусиш ризикнути.

— Точно?

— Купи слоїк каперсів і пакетик плодів лічі, вона ще цього не куштувала, — порадила Малина. — І все буде супер, от побачиш.

— Мені цього вистачить, — зітхнув Болек. — Тепер ти, Ягодо. Якщо хочеш, я вийду до кухні, але зізнаюся щиро, що не маю на це сили — так мене виснажила ця ворожба. Більше, ніж ніч у лікарні.

— Зостанься, мені буде веселіш.

Ми тільки помінялися місцями. Бабуся Малини знову перетасувала карти, розклала їх на серветці з доколумбійським орнаментом і почала.

Ворожба

— Боже, ну і роздоріжжя! — заволала Малина.

— Ну, власне, — зітхнула я. — І яку стежину я иповинна вибрати?

— Все залежить від того, що ти хочеш одержати від долі, моя дитино. Можеш зостатись у Кракові і скніти у своєму затишному теплому кабінетику…

— Особливо, якщо ти любиш замінники, — втрутилася Малина. — А ти, здається, їх любиш, бо замінники не вимагають присвяти. Не будять страх перед розлукою і дозволяють дотримуватися дистанції. Тобі здається, що ти від них не узалежнишся і в разі чого не будеш страждати. Але це дурня. Тому що будеш.

— Але моє болітце має якісь плюси, — боронилась я.

— Певно, що має, як і кожне болотце, — визнала ворожка. — Воно тепле, знайоме і в міру певне. Дає відчуття безпеки. Щоправда, ілюзорне, але дає.

— А з іншого боку непевність, — буркнула я. — Бо я, як по правді, не знаю, чи дам собі раду в лікарні.

— Одну охочу для терапії ти вже маєш, — сказала Малина. — А інші швидко нагодяться.

— Але що буде з квартирою у Кракові?

— Ти могла б недорого здати її нам із Емеком. Ми вирішили жити разом і шукаємо щось невеличке поблизу Казиміра.

— Він повернувся з Гельсінкі?

— Позавчора.

— А чому він не обзивався?

— Виявилось, Ягодо, що він надіслав мені п’ятнадцять листівок і листів, тільки чекаючи на один-єдиний нещасний «есемес», я навіть не заглядала до звичайної скриньки.

— Але він не дзвонив.

— Він дзвонив мені додому, бо пам’ятав тільки цей нумер. Усі інші були записані в електронному нотатнику, який у нього поцупили, поки їхав нічним потягом до Варшави. Намагався додзвонитися на нашу хату, але не міг жодної з нас захопити, бо Евка складала червневі заборгованості, а я, як ти знаєш, виливалася в тебе чи мордувала бабусю. Потім ми з Евкою поїхали до Греції. А після повернення врешті заглянули до скриньки.