Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 102

— Трохи… — Я всміхнулась, як космонавт, який саме повернувся з мандрівки на Плутон.

— А був іще хтось?

— Ні, але знаєш що? Дзвонив Бартек. Позавчора. Щоб привітати тебе з днем народження. Ти рада, Ягідко?

Бартек. Це звучить, як ім’я віддаленої планети, випадково відкритої на краю Всесвіту. І будить так само небагато емоцій. Так само небагато.

Чотирнадцяте

Пополудня

Я зірвалася п’ятнадцять хвилин тому. З язиком, висохлим, як тертка, і туманним спогадом про події останніх днів. Який же це день?

— Субота, — поінформував мене тато.

— А похорон пана Геника?

— Був у середу. Ми розмовляли про це вчора.

— Нічого не пам’ятаю. — Я вхопила в долоні пульсуючу довбешку, яка ще тиждень тому була моєю головою. — Суцільна діра.

— Я повинен був краще сховати ті ліки, — зойкнув тато.

— Дуже добре, що не сховав. Не знаю, як я без них прожила б останні дні. О Боже! Я маю несамовито сильне дежа-вю! — оце доказ, про який говорила Пачуля. Доказ того, що я колись уже жила і… на жаль, теж мусила пити заспокійливі таблетки. — У мене таке враження, що я зараз почую про «швидку», яка приїхала сама, без виклику.

— Ніякого дежа-вю, просто ми вже про це розмовляли, — спростував тато. — Вчора.

— Нічого не пам’ятаю. Нічого.

— Ти трохи розклеїлась, Ягідко, але мала на це право. Я все життя беріг тебе від повідомлень про смерть знайомих. Може, я не повинен був цього робити. — Він замислився. — Але я завжди пригадував, у якому розпачі ти була після смерті своїх рибок або білих мишок, і не зважувався говорити про те, що помер наш сусіда з Бакалейної.

— То пан Зенек помер?

— Уже три роки тому, Ягідко.

— А я нічого не знала. І хто ще? Ні, краще не кажи мені, бо я зламаюся. Розклеюсь, як старий понтон. — Я сховала обличчя в долонях.

— Часом і треба розклеїтись, Ягідко, — тихо сказав тато. — Людина не є роботом, запрограмованим на нескінченне задоволення. А сльози існують не лише для того, щоб виполіскувати порошинки з ока, але і з душі також. — Він на хвилю змовк, дозволяючи мені виплакатись. — Окрім того, той ваш директор Рисек сказав, що коли людина притлумлює негативні емоції, то перестає відчувати і позитивні…

Ага. То, може, тому я так небагато відчувала до Бартека.

— …тож ліпше вже їх вихлюпнути, ніж перетворитися на усміхнену бронзову статую, — закінчив тато. — Шкода тільки, що я не знав цього раніше. Може, якби я як слід виплакався, коли пішла Гражинка, моє життя виглядало б тепер цілком інакше. Воно було би впорядкованішим. — Він знову замислився. — Але ти, Ягідко, мною не переймайся. Все не так зле. Я маю тебе, Аню і купу задумів.

Щось ті задуми мене не тішать. Але що вдієш, кожна людина має право на самореалізацію.

— Відпочивай собі, — вів далі тато, — гарно виспись…

— Я вже виспалася за останні… Скільки це тривало?

— П’ять днів, — відповів він.

— Сам бачиш. За останні п’ять днів я не робила нічого іншого, крім спання. Тепер я повинна…

Ну власне, що я повинна? І де тепер моє місце?

— Ти нічого не повинна.

— Але пацієнти! Булка! Вільшина! — простогнала я.

— Рисек повідомив усім, що ти тиждень або два відпочинеш.