Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 101
Ізабелла Сова
Рисек нічого не відповів. Тільки відібрав у мене ручку і сів поряд.
— Я знала, що він тужив за дружиною, — вела я далі. — Що хотів із нею зустрітись. Але він міг нас застерегти, якось підготувати.
— Він сам цього не знав, Ягідко. І це добре. Принаймні він відійшов без страху. Він навіть не відчув переходу по той бік.
— Але щоб так несподівано, Рисеку. Ще хвилину тому він сміявся разом із нами. Був такий живий, сьорбав чай. А тепер його вже немає? Я навіть не встигла його сфотографувати!
Рисек погладив мене по плечі.
— Я теж ненавиджу розлуки.
— Це все якось не по-людськи і жахливо несправедливо! Я абсолютно не згодна, щоб Геник помер, чуєш? Я не хочу того чути!
— Я дам тобі щось заспокійливе. — Він почав шпортатись у шухляді. — Я купив його перед Крисиним від’їздом. Зосталося півфлакона.
— Давай, — простягла я тремтячу долоню.
— Стільки я тобі не дам, бо не хочу, щоб ти пішла слідами Геника. Ковтни при мені дві таблетки. Я відвезу тебе додому й залишу флакончик твоєму татові. То що, їдьмо?
Поки ми доїхали, ліки почали діяти. І дуже добре. Бо я вже не хотіла нічого відчувати.
Дев’яте
Я спам’яталася далеко по опівдні. Пригадала собі пана Геника і зразу вкинула до горла дві таблетки. А слідом і третю, аби заснути. Доки відпливла, встигла пригадати, що сьогодні мені виповнюється тридцять три роки.
Десяте, одинадцяте, а може, ще пізніше
Я розплющила запухлі повіки. Протягом години намагалася пригадати, що трапилося, де я є і що це так дражливо шумить.
— Телевізор. Я ввімкнув його, щоб ти не боялася, — пояснив тато. — Ти так страшно плакала крізь сон, що я не годен був цього чути.
— Ти хотів мене заглушити?
— Ні, я подумав, що, може, це тебе заспокоїть, як мене після відходу твоєї мами. Я п’ять років засинав під телевізор. Боявся тиші.
— А який сьогодні день? — захриплим голосом запитала я.
— П’ятниця, — відповіла Аня.
— А коли похорон пана Геника?
— Був у середу. Я тобі казала.
— Нічого не пам’ятаю, — простогнала я.
— Бо ти була оглушена ліками. Я забув сховати флакончик, ну і ти сама собі призначала дозу, — перепрошувальним тоном пояснив тато.
— У мене хтось був? Чи дзвонив? — запитала я, напівпритомно розглядаючись по кімнаті.
— Був, був. Твій директор, страшенно стурбований тим, що зоставив тобі ті ліки.
— Добре, що зоставив, інакше не знаю, як я пережила б останні дні.
— Важко, але з певністю більш свідомо, — прирекла Аня. — Ми вчора збиралися викликати «швидку».
— На щастя, вона приїхала сама, в особі лікаря, санітара й симпатичої медсестри.
— Якого лікаря?
— Ну того, що дозволив Августові втягнути себе в балачки про мистецтво. — Аня кинула татові красномовний погляд.
— Болека? — Я потягнулася по склянку з водою. Ті таблетки жахливо висушують піднебіння. — Таж він мав бути у відпустці.
— Він спеціально приїхав. На похорон і подивитися, що там із тобою. Але довго ви не проговорили, бо ти була трохи не при собі.