Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 202

Гелен не стала перевіряти, чи він живий. Захопила паспорт, ноутбук і гроші та забралася з квартири. Ніч із другого на третє грудня вона провела в готелі «Crowne Plaza», майже не спала, зважувала, як учинити, і зрештою вирішила наступного дня повідомити про все поліції. Втім, як це часто буває, уранці плани змінилися. Снідаючи кошерними стравами в ресторані на дванадцятому поверсі, вона побачила новинний сюжет про арешт колишнього онколога з клініки «Шеба» Дениса Берковича та двох лікарів із відділення трансплантології Медичного центру імені Сураскі за звинуваченнями в незаконній торгівлі та трансплантації людських органів. Її фотографію не показали, проте дикторка зазначила, що поліція наразі встановлює місцезнаходження ще однієї, залученої до проведення хірургічних операцій, лікарки.

Із «Crowne Plaza» Гелен Горовіц вирушила просто до аеропорту.

7 травня 2017-го Міжнародний аеропорт Шереметьєво, Москва

Попри прогноз, на небі було зовсім мало хмар, і крізь мутнуваті вікна таксі, що везло Артема до аеропорту, нещадним потоком лилося розлючене світло. Хлопець мружився і тер пальцями почервонілі очі. Скусані впродовж безсонної ночі губи пекли, він нервово облизував їх, хоча це не надто допомагало.

Авто зупинилося на естакаді, що тяглася вздовж східної стіни Термінала Е (якраз попід залою відльотів), о четвертій тридцять пополудні, за три години до вильоту. Артем розрахувався і відпустив водія. Оскільки багажу, крім невеликої наплічної сумки, в нього не було, хлопець відшукав автомат для самостійної реєстрації та швидко отримав посадковий талон. Утім іти на паспортний контроль не поспішав. Заховавши паспорт із посадковим талоном до внутрішньої кишені вітрівки, Артем спустився на перший поверх, трохи потинявся залою прильотів, потім піднявся на другий, узяв у «Starbucks» каву та знову вибрався на вулицю.

Сонце хилилося до заходу, тіні виповзали з-під естакади та пролягали до стоянки перед терміналом. Холодний вітер куйовдив волосся і вперто ліз крижаними щупальцями під одяг. Посьорбуючи каву з фірмового старбаківського келиха, Артем проводжав поглядом автомобілі, що привозили пасажирів до аеропорту. Невдовзі відчув, що мерзне, повернувся до термінала й попрямував до туалету. З параноїдальною ретельністю перевіривши засувку, зачинився та застиг перед унітазом. Постоявши хвилину, хлопець зрозумів, що відливати не хоче, і вийшов з кабінки. Ще півхвилини горбився над умивальником, відмиваючи руки так ретельно, наче щойно мав контакт зі смертельно токсичною речовиною.

Усе це здавалося жалюгідним, однак Артем нічого не міг із собою вдіяти: він щосили тягнув час.

Чверть по п’ятій хлопець нарешті став у кінець довжелезної черги, що вела до лінії металошукачів і рентгенівських сканерів для перевірки багажу. Перед ним у черзі стовбичив огрядний чоловік у шерстяному жакеті. Гладка шия кольору сирого тіста складками звисала над коміром сорочки. Чоловік безперестану гавкав у притиснутий до вуха телефон, невідь-як поєднуючи в голосі нотки невдоволення із властивою московському акценту солодкавістю. Спливло п’ять хвилин, товстун не замовкав, і до знервованості додалося роздратування. Саме тоді — коли Артем нарешті припинив метушитися, коли за спиною зібрався натовп, наглухо замурувавши його в черзі, — в голові грозовими хмарами почали зсідатися панічні думки. А що, як усе це підстава? Що, коли кур’єра, який має пронести посилку до дьюті-фрі зони, пов’язали, і служба безпеки аеропорту вичікує, хто прийде по залишену в туалеті сумку? А раптом хтось забере сумку до нього, після чого його, Артема, звинуватять у її зникненні? Чорт забирай, він же навіть не знає до пуття, що там усередині!