Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 188

Після дня блукань у хуртовині Мурга, Острягін, Ішемгулов і Парамонов досягнули позначки 6400 метрів і, коли запала ніч, закопалися в сніг, не підозрюючи, що від наметів їх відділяє півсотні метрів.

Уранці 20 серпня Валерій Парамонов помітив намети й узявся кликати на допомогу. Його почули. Семісотов і Хінштейн (Наришкін на той час уже помер від набряку мозку, а Ісаєв перебував у вкрай важкому стані — на межі притомності) піднялися до викопаної в снігу ями та по черзі перемістили замерзлих Мургу, Острягіна й Ішемгулова до табору.

Наступну добу семеро альпіністів провели в наметах, марно чекаючи, коли вщухне буря. У них закінчився кисень, майже не лишилося гасу та їжі, тож на ранок 21-го Семісотов, Хінштейн і Мурга вирішили спускатися по допомогу. Вони пропонували Парамонову йти з ними (Валерій був у кращому за Ішемгулова чи Острягіна стані), але той захотів перечекати негоду. На другій годині спуску трійка заблукала. Збагнувши, що відхилилися від маршруту, чоловіки почали повертатися до табору, але не дійшли. За годину Іван Мурга помер від перевтоми: упав, ловлячи замерзлими долонями краплі крові з носа, і більше не підвівся. Семісотов і Хінштейн загинули невдовзі по тому: перший — зірвавшись зі схилу, другий — від високогірного набряку легень.

22 серпня буран нарешті відступив. Башир Кодзоєв і четверо альпіністів, які сиділи в таборі під східною вершиною піка Перемоги, рушили донизу, одначе смертельно виснажені після двох діб без кисню на висоті сім кілометрів спустилися тільки на сотню метрів. Сил, аби поставити намет, не вистачило, і вони закопалися у сніг. Там їх — присипаних снігом і зцементованих кригою — знайшли через чотири дні альпіністи з казахської експедиції та рятувальники ВЦРПС. Усі п’ятеро замерзли вві сні.

— Вони підіймалися, не зупиняючись для акліматизації й на день. — Єгор помовчав і втупив важкий погляд у кардинала. Спогади були неначе ракова пухлина у свідомості. — За три дні дісталися мало не до вершини, доки їх не зупинив сніговий буран. Група розділилася: частина пішла вниз, частина засіла на майже семикілометровій висоті. А буря все ніяк не закінчувалася, бушувала чотири доби, і зрештою загинули всі, крім чотирьох (серед них — мій батько). Вони застрягли в одному із проміжних таборів на висоті 6350 метрів.

«Для чого? — відчуваючи, як перелякано тріпоче серце, думала Анна. — Навіщо це розповідати? — Вона благально глянула на кардинала. — Зупиніть його… скажіть, нехай замовкне». Проте Апшоу мовчав і з незбагненно-голодним блиском у примружених очах ловив кожне Єгорове слово.

— Двоє з них були у критичному стані, один узагалі без свідомості. Мій батько та ще один… на ім’я Марат… Марат Ішемгулов… якийсь час наче трималися, спершу навіть сподівалися, що понесуть товаришів на спинах, але швидко виявили, що під час урагану охляли так, що самі неспроможні йти. Вони стали чекати. У них закінчився гас, тобто вони більше не могли добувати воду. Через день після того, як заметіль трохи стишилася, хлопець, що лежав без тями, помер. І тоді Ішемгулов запропонував дещо. Сказав, що вони можуть використати тепло ще не охололого небіжчика, щоб натопити води, і допоки мій батько знайшовся з відповіддю Ішемгулов виповз із намету, натрамбував у флягу снігу, заліз назад, задер парку на животі померлого, льодорубом розпанахав йому черево та впихнув баклагу досередини… в іще теплий кишківник.