Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 190

Єгор заплющив очі. Застиг із відвислою щелепою. Від часу повернення з Киргизстану й до того, коли Єгор, по суті, втік на навчання до Краснодара, його батько розповідав про загибель Ісаєва, Острягіна й Ішемгулова сотні разів. Зрештою історія немовби зносилася від частого використання і вже так не лякала, а незадовго до випускного Єгор переконав себе, що батько все вигадав. Він відучився в училищі, п’ять років відлітав на винищувачі Су-30, базованому на аеродромі Міллерово в Ростовській області, і спогади про трагедію на піку Перемоги зблякли, проте потім… з’явився Інтернет. Якогось дня після телефонної розмови з батьком (розмови цілковито позбавленої емоцій і тепла — не те щоби зовсім як між чужими людьми, але дуже близької до того) Єгор несподівано пригадав історію, що так лякала, коли він був підлітком. У вихідні він вирушив до Ростова-на-Дону, засів у інтернет-клубі та на якомусь присвяченому альпінізму сайті розгорнув звіт про експедицію Башира Кодзоєва. Усе збігалося — дати, висóти, розташування проміжних таборів. Єгор узявся шукати інформацію про Ісаєва, Острягіна й Ішемгулова й не надто здивувався, прочитавши, що їхні тіла до цього часу не знайдено. Поблизу табору на висоті 6350 метрів рятувальники виявили напівживого Валерія Парамонова, два намети, деяке спорядження і… більше нічого. Лише смугу дивних слідів, які тягнулися до провалля.

Росіянин розплющив очі. Анна дивилася на них, і їй ввижалося, що білки плавають у темряві, ніби законсервовані у формальдегіді.

— Вам, мабуть, цікаво, на кий хер батько мені це все розказував? — Парамонов опустив погляд і вп’явся ним у розбухлі пальці; руки дуже тремтіли: — Тому що після повернення йому ампутували ніс, чотири пальці на лівій нозі, три чверті ступні на правій (там залишилася лише п’ята), а також долоні. Обидві кисті відрізали трохи вище від зап’ястків — їх зжерла суха гангрена! Зрештою батько повністю відновився, проте ледве ходив і не міг подбати про себе. Мені щойно виповнилося дванадцять, а я мусив годувати його з ложечки, наче, блядь, дитину. Я допомагав йому вдягатися, чистив зуби. Він газету не розгортав без моєї допомоги! Його друга дружина, моя мачуха, злиняла ще до того, як батька виписали з лікарні. Вона жодного разу не прийшла його провідати. І, знаєте, я би, нахер, зрозумів її, якби вона перед тим побачила заглибину на місці носа, побачила шрами на губах від обмороження, проте вона просто звалила, щойно дізналася, що батькові відчикрижили обидві долоні. — Кардинал Апшоу сидів найближче та відчував віддих Парамонова, важкий і вогкий, як протяг із печери. — І це ще навіть не початок історії. Моя матір, моя справжня матір, покинула його за два роки до невдалого сходження на пік Перемоги. Пішла до іншого, і через це, я припускаю, батько мене ненавидів. Уявіть, як йому було, коли він збагнув, що відтепер у всьому залежить від мене. І знаєте, що було найгірше? Він не міг підтиратися. Фізично здоровий, якщо не зважати на каліцтво, мужик жалібно стогнав після кожного випорожнення, потім ставав переді мною раком, і я мусив витирати йому задницю. Кожного довбаного дня! Я знаю, як важко йому було, попервах він навіть плакав із розпачу, але що довше це тривало, то дужче він сатанів. Він хотів зробити мені боляче, помститися за своє приниження, та лупцювати більше не міг. Він постійно бив мене після розставання з матір’ю, проте після трагедії на піку Перемоги припинив — більше не намагався. Зрештою, я міг би втекти. — Злі слова тоскно дзвеніли в холодному повітрі; вітер підхоплював їх і ніс на захід. — П’ять років я підтирав йому задницю, п’ять років вислуховував, як вони з Маратом Ішемгуловим розрізали черево ще живому товаришеві та запихали в кишки флягу зі снігом, і як потім пили розтоплену воду впереміш із лайном і кров’ю, яка швидко застигала на холоді! — Єгор удруге зиркнув на розбухлі пальці та гірко скривився, збагнувши, що більше ніколи не сяде за штурвал, ніколи не торкнеться вродливої жінки, і найгірше — що він абсолютно самотній: навіть якщо їх урятують, у нього в житті немає нікого, хто витиратиме задницю йому… — Будете далі говорити мені про милосердного Бога? — Парамонов здійняв над головою ліву руку, та через покручені пальці здавалося, що замість показувати в небо росіянин готується зацідити в зморшкувате кардиналове обличчя. — Там нікого немає, ніхто нас не слухає, але якщо раптом цей ревнивий і кровожерний вилупок таки існує, я не вірю, що він дослу´хається до наших молитов!