Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 186

— Ви альпініст?

Парамонов, не підводячи голови, зронив тихе:

— Ні.

— Я знаю, що ви пілот, — поквапився додати кардинал. — Я мав на увазі: чи ви коли-небудь займалися альпінізмом?

— Ні.

Апшоу безгучно видихнув, випустивши з рота хмарку пари.

— Просто ви розповідали про сніг. І про те, як розпалити вогнище. І про згубний уплив висоти…

— Ніколи. — Стиснувши губи так, що затремтіло підборіддя, Парамонов мотнув головою. — Я ніколи не підіймався вище як тисяча метрів над морем не в літаку.

— А я думав…

Росіянин обірвав його:

— Я вперше в горах. — Слова передавалися крізь розріджене повітря якоюсь ворожою, недоброзичливою вібрацією. — Мій батько був альпіністом.

На тому розмову неначе заклинило. Дюк Апшоу мовчав, Парамонов і поготів не справляв враження людини, що прагне спілкування, тож, коли тихий, позбавлений будь-яких емоційних відтінків голос росіянина виринув із темряви, Анна, Гелен і Апшоу воднораз підвели голови.

— Ми з батьком жили в Ленінграді. Тобто я жив із ним, доки не вступив до льотного училища в Краснодарі. Потім більше не повертався. Батько з кінця шістдесятих був членом спортивного товариства «Спартак». Вони майже щороку виряджали з Ленінграда групи на підкорення різних вершин. Пік Клари Цеткін, пік Леніна, пік Ушба, Хан-Тенгрі. Думаю, мій старий досі є членом клубу, попри те що не відвідав жодного їхнього зібрання та не брав участі в походах від часу невдалої спроби підкорення піка Перемоги… — він помовчав, — коли з чотирнадцяти осіб, які штурмували вершину, живим залишився тільки він.

Несподівано Анну накрило дивне й дуже сильне відчуття, якому вона не могла дати визначення, немовби чийсь безтілесний голос зашепотів над вухом про те, що Парамонову в такому стані не можна дозволяти говорити, що його треба конче перервати, заткнути, не дати вихлюпнути те, що він намірився розповісти. Однак озвучити це вголос не наважилася.

— Коли це було? — туплячись у темряву понад плечем росіянина, запитав Апшоу.

— 1985-го.

— Давно.

— Так. Дуже давно. — Єгор промовляв слова повільно, дивно відкриваючи рота, так наче на язиці виріс мозоль і він боїться здерти його об піднебіння, проте гіркота, що бриніла в голосі, водночас якось незрозуміло розслабила зв’язки, тож росіянину чи не вперше за два дні не доводилося напружуватися, щоби виліплювати зі звуків англійські слова. — Найгірше, що експедиція була добре оснащена, із нібито досвідченим головою. Начальником штурму в них був азербайджанець на ім’я Башир Кодзоєв, 1984-го він водив ту саму групу на пік Леніна, мій старий ходив із ними, і те сходження було вдалим. Мабуть, це їх і розслабило. Через багато років після повернення з Киргизстану батько казав, що перед експедицією ніхто не вивчав звіти про невдалі сходження на пік Перемоги, крім того, порівняно легкий підйом простими маршрутами піка Леніна сформував у членів групи хибну певність у власних силах. Башир Кодзоєв чомусь вирішив, що поступова акліматизація їм не потрібна, вершину можна штурмувати «на ходу», лише трохи сповільнивши темп набирання висоти. Ніхто йому не заперечив.