Читать «Голос перепілки» онлайн - страница 12

– Пусти малого, най і тобі шос’ принесе, – казала Варвара Стефці.

– Та він ше замалий для такої дороги, – зітхала Стефка.

– Пусти! Я такой іду й за малим подивлюси, – переконувала Варвара. – Я би’м сама принесла тобі троха браги, та як мій Дмитро взнає, шо я з тобов ділиласи, то з хати вижене.

Пустила.

Мартин іще ніколи не бував по той бік Черемоша. День був сонячний і тихий. Стара й втомлена верба відпустила човен на воду. Човен був невеликий, та їх аж шестеро в ньому вмістилося. Звідки Мартин міг знати, що таке шестеро, коли вмів лічити лише до трьох. Хвилі бігли швидко, особливо посередині річки. Мартин сидів на дерев’яній дошці й тримався за бортик човна. Його погляд тримався то однієї хвилі, до другої, то третьої, супроводжуючи їх, аж поки вони не зникали у великій воді. Тут вода була ще страшніша, ніж видавалася з берега. Мартинові крутилося в голові. Варвара весь час тримала його за руку.

– Боїшси? Думав, шо тут горобцеви по коліно? – перервала мертву мовчанку Ганька, звертаючись до Мартина.

– Не боюси, – ще міцніше вхопився за Варвару Мартин.

– Дивиси, як за тебе вхопивси! Ти так тримаєш того вишкребка, ніби то твій Андрусь чи Оленка, – терликала далі Ганька.

– Ади, а тобі шо розходитси? Як хочу, так тримаю, – відрізала Варвара.

– Як Дмитро взнає, з ким ти по брагу ходила, то з дому вижене.

– Не твоє сі меле. Паси свого хлопа, а не мого, – відвернулася Варвара й ще міцніше пригорнула Мартинову руку.

Мартин чув ту дивну розмову, але не прислухався до неї. Він не хотів чути, що Дмитро може вигнати Варвару з дому, бо й сам страшенно його боявся. Він знав від Стефки, що Дмитро з тих, хто кулаком і вола вб’є.

Мартин дивився, як човен підпливає до берега, і важко дихав.

Повітря було смердюче й квасне. Мартин не знав, як пахне брага й що то таке взагалі. Ще здалеку його почало млоїти. Він ішов глевкою мокрою стежкою вслід за Варварою й дивився на її сліди. Точніше, не йшов, а плентався.

– Нам туда, видиш? – показала пальцем кудись у далечінь Варвара.

– Виджу, – утомлено сказав Мартин, перекладаючи в другу руку відро.

Він не знав, про що йдеться. Бачив тільки гурму людей, що штовхалися одне наперед одного.

Чани були багато вищі від нього, і дотягнутися до них було годі. Мартин тримав у руках своє відерце і ще не знав, як має зачерпнути ним густої глевкої «каші», яку вже бачив у чужих відрах. Люди штурхалися одні перед одними, начебто там пані Зелінська безкоштовно роздавала сухарики. Хлопчик дивився на всю цю товкотнечу й не знав, що має робити далі. Він бачив, як Варвара пропихалася наперед. За якусь мить вона вже пересипала Мартинові «здобич» і подалася набирати браги для себе.

Люди швидко одне за одним відходили від чанів і прямували до Черемошу. Варвара взяла Мартина за руку, і вони рушили теж. Раптом Варвара стишила ходу й зупинилася. Вона поклала відро на стежку й глибоко дихала. Мартин бачив, як Варвара зблідла.

– Варваро, тобі зле? – запитав Мартин, заглядаючи в її розгублені горіхові очі. Він відчув, як його ноги почали труситися. Мартин поставив своє відро біля Варвариного й уже не думав про білі пружки на своїх долонях.