Читать «Голос перепілки» онлайн - страница 11

Мартин не чув, що на це відповів Трохим, бо швидко затиснув у руці хліб, щоб не розсипати ні крихти, і помчав додому. Він мчав так прудко, що й не помітив, як уже стояв на порозі.

– Дай, – простягнув до нього свої слабкі й ледь рухомі руки Влодко. – Дай! – промовив іще раз малий тоненькими тихими вустами.

– На! – простягнув йому хліб Мартин.

Влодко поволі взяв скибку хліба й усю заклав до рота. Мартин швидко підібрав кілька крихт, що зосталися в кулаці. Який то смачний мав би бути хліб! Мартин глибоко вдихнув повітря над своєю долонею. Вона ще пахла хлібом!

– На, – простягнув Мартин Влодкові ті кілька крихт і погладив його пальчик. – Видиш, Трохим такой дав нам хліба. – Він поправив солом’яний матрац і накинув на Влодкові ноги сіру вовняну хустку. – Скоро буде літо. Ми знов підем із тобов у ягоди. Я назбираю тобі цілу силянку яриць. Ти хочеш яриць?

Влодко мовчав. Мартин глибоко вдихнув і облизав губи.

– Скоро прийде літо!

Стефка нерухомо сиділа біля печі й дивилася в той бік, де на стіні були образи́.

– Коли я був спраглий, ти напоїв мене… коли я був голодний, ти нагодував мене… – ледь чутно шелестіла вона вустами.

– Подати тобі води, Стефко? – підійшов до неї Мартин.

– Коли я був спраглий, ти напоїв мене… – повторювала, наче вві сні, Стефка.

Мартин підійшов до печі, узяв металевий банячок, зачерпнув із нього води й зробив кілька ковтків. Відчував, як свіжа холодна вода опускалася в шлунок. Мартин іще раз зачерпнув води й поклав банячок біля Стефки. Її пересохлі губи щось намагалися сказати, але лихоманка була сильніша від Стефки. Мартин злякався. Він зачинив за собою двері й побіг до Варвари. Далі – до потічка. Саме тут була та масна жовта глина, яку він їв учора. Мартин торкнувся пальцями прохолодної поверхні, відірвав від неї шматок і зліпив велику скибку хліба. Розділив її на дві половини. Одну заховав у кишеню. Для Стефки… Коли повернувся, Варвара сиділа біля ліжка й прикладала до Стефчиної голови якусь мокру шматину.

Сонце вже сідало за обрій. Земля була ще мокра й холодна, але в повітрі вже витала весна. Мартин сидів на вологій землі біля потічка й вечеряв зліпленою з глини скибкою хліба. «І відки шлунок знає, що йому мало води й що йому треба харчу? І відки язик знає, що хліб – це добре, а глина – нє?» Мартин поклав на язик останній шматочок і поволі розтирав його до піднебіння. Йому пахнуло тими крихтами, що залишилися на Трохимовій хустині, і грудкою кулеші, яку він приносив Влодкові минулого тижня.

Хтось розпустив чутку, що з другого боку Черемошу є чи то діжки, чи то чани з брагою. Треба лише переплисти на човні на другий бік річки – і ти вже в Іспасі! Виявляється, в Іспасі була ґуральня. Для того, щоб кудись дівати рештки, біля заводу ще бозна-коли вибехкали величезні й глибоченні бетонні ями, до яких ніхто ніколи не дивився. Саме туди скидали всілякі жмаки, що залишалися від виробництва. Голод так невтомно протоптував дорогу до Іспаса, що туди рушило мало не півсела.

Сніг уже потроху сходив. Почалася відлига.