Читать «Етимологія крові» онлайн - страница 5
Анна Багряна
– Та тут страшного нема нічого, – відповів Василь, – тільки ж не вчив мене ніхто, от у чому біда. Який з мене майстер, коли не знаю навіть, як дошку витесати?
– Навчишся, ти хлопець здібний, руки на місці. Погоджуйся, я сам тебе відведу в Дитятки. Тиждень-два у Прокопа, дитятського трунаря, поживеш, він навчить тебе і дошки витесувати, і домовини збивати. А парафія за навчання заплатить, ти не переймайся, отець Іван сам зацікавлений, аби в селі свій майстер був. Та й потім матимеш зі своєї праці гарні гроші, – вмовляв Микола.
А що було Василеві думати? Звичайно ж, погодився.
Не помилився дяк – таки добрим майстром став Ліжбетин син. Спочатку не дуже приємна та справа йому була. А потім звик. Навіть подобатися почало. Відчув покликання своє у тому – вічні домівки односельчанам будувати.
Якось дід один у селі помер. Прийшла до Василя онучка покійного – батьки прислали про труну домовитися. Він знав її – Степанидою звали. Тільки не доводилося ніколи ближче зазнайомитися, не було нагоди такої. Аж тут трапилася…
Худенька сама, з довгою русявою косою, з такими добрими-добрими очима, повними сліз. Плаче, каже, діда дуже любила, повірити не може, що більше не побачить його живого. Аж Василеві шкода стало – не діда, звісно, бо що вже діду. Онучки.
Уперше таке зробив – пригорнув дівчину до грудей і по голові гладити почав. А дівчина не пручається, прихилилася до трунаря, ще дужче заплакала.
Аж раптом відчув, як гаряче йому стало. Злякався. Відступив від Степаниди трохи.
– Не плач, – каже їй, – така Божа воля: одні відходять, інші народжуються. Що вдієш.
Поховали діда. Але Василеві з голови заплакана Степанида не виходить. Не може забути отого жару, що по тілу його пройшовся, коли дівчину обіймав. Якби таке повторилося! Тільки щоб уже не плакала, щоб усміхненою була, щоб мала якусь добру вість. Тоді притис би до себе знову, щоб і радість її відчути.
Спливав час. У Горностайполі вистачало смертей і весіль. Уже й Ліжбета весілля свого сина справила – зі Степанидою одружився. Дівчина закохалася ще тоді, коли втішав її у дідовій смерті. Тож ледве не стрибала від радості, коли сватати прийшов.
Зажили собі тихим-мирним життям у Василевій хаті. І Ліжбета жила з ними до смерті. Але померла нестарою, від хвороби серця, онуки побачити не встигла.
Василь мав трохи заробітку зі своєї праці, проте невеликі це були гроші. Не міг втридорога лупити з родичів померлих, хоч і майстер був гарний. Любив свою роботу, так, навіть гордився нею, але задоволений більше був від того, що
Найбільшою втіхою для Василя була його донечка. Пізно вона у них зі Степкою народилася – обом уже було за тридцять. Ледве дочекалися, думали вже, без дітей старість зустрічатимуть. Але всміхнулася раптом доля – дарувала дитинку.
