Читать «Етимологія крові» онлайн

[фрагменти мого життя]

Страхолісся

Майже щоночі мені сняться однаково химерні сни – зі знайомими обличчями та іменами. З весільними квітами та кров’ю землі. З обрієм, до якого можна дійти. Від таких сновидінь притлумлюється дійсність, адже вони видаються реальнішими за саме життя…

Я народилася 26 квітня 1978 року в містечку Іванкові, за вісімдесят кілометрів від Києва.

Спершу ми з батьками мешкали у Страхоліссі. Біля моря. Велике, таємниче і страшне – Київське море. Але я любила його, хоча б за те, що воно у нашому селі. Влітку ми в ньому купалися. Взимку, коли замерзала вода, каталися на ковзанах та санчатах.

Коли мені виповнилося сім років, я отримала в дарунок від мами величезний набір фломастерів. До малювання ніколи не мала охоти. Проте, фломастери годилися мені в іншій, вельми цікавій, справі. За допомогою того модного (на той час) канцелярського приладдя можна було сміливо передавати усілякі знайомі і незнайомі слова. Багато слів. Різнобарвних, яскравих. Світлих і темних. Писала їх на папері, шпалерах, тюлі, паркані… Моїй радості не було меж. Це нагадувало чари: літери, які самі по собі не мають жодного значення, складаються в ряд і починають раптом щось означати. І ти можеш передавати літерами все, про що думаєш. Або чого не можеш вимовити вголос.

Того ж самого року в моєму житті сталося ще декілька важливих подій.

Влітку батьки повезли мене до Криму – на Чорне море. І саме там я пережила своє перше дитяче розчарування. Адже виявилося, що вода у справжньому морі – завжди солона і важка. А хвилі – великі і шумні. Справжнє море – воно пахне дельфінами і казковими мушлями, воно завжди – без того берега. Я довго плакала, коли дізналася, що моє рідне Київське море – рукотворне, тобто це взагалі ніяке не море, просто так називається. Почала потай ненавидіти його…

Восени я пішла до страхоліської школи.

Після занять бігала до лісу. Ліс, на відміну від моря, був справжнім. Мама завжди лаяла мене за те, що я не заходжу після школи додому й не перевдягаюся. Майже кожного вечора вона мусила відпорювати від форми бруднющі (чорнило з чорноземом) манжети і пришивати нові. При тому торочила, що ніколи більше не пустить мене до лісу. Але величезна торба, наповнена пахучими грибами таки пом’якшувала дещо неньчині суворі вердикти, і наступного дня, після школи, я повторювала свої лісові подвиги. Зі мною завжди були три вірні подружки – Сонька, Віка і Санька. Іноді за нами валасалися хвостиками інші однокласники, а я не любила, коли у лісі було надто гамірно.