Читать «Керрі» онлайн - страница 8

Тепер же милий Морт, що потай няньчив прибитий палець, усміхнувся до Керрі й сказав:

— Тоді, міс Райт, можете йти, якщо хочете. Чи, можливо, вам треба трошки часу, щоб посидіти й зібратися?

— Я піду, — пробурмотіла вона й відкинула рукою волосся. Підвелась, а тоді глянула на міс Дежарден. Її широко розкриті очі потемнішали від розуміння. — Вони сміялися з мене. Кидалися різними предметами. Вони завжди з мене сміються.

Дежарден тільки й могла, що безпорадно подивитися на неї.

Керрі вийшла.

На хвильку запала тиша; Мортон і Дежарден дивилися їй услід. А тоді містер Мортон, ніяково прокашлявшись, нахилився й почав змітати на купку уламки попільниці.

— Що це було?

Вона зітхнула й гидливо подивилася на засохлий бордовий відбиток на шортах.

— У неї пішли місячні. Вперше. У душовій.

Мортон знову кахикнув. Його щоки порожевішали. Аркуш, яким він підмітав, почав гребти попіл ще швидше.

— Хіба вона не надто, гм…

— Доросла, як на перший раз? Так. Саме тому для неї це було так травматично. Але я не розумію, чому її мати… — Ця думка урвалася й вилетіла з голови. — Мені здається, Морті, що я дала ситуації не дуже добру раду, але я не розуміла, що відбувається. Вона думала, що зараз стече кров’ю і помре.

Він гостро на неї подивився.

— Не думаю, що півгодини тому вона взагалі знала про існування менструацій.

— Подайте мені отой віничок, міс Дежарден. Так, саме той. — Вона простягла йому віничок із написом «Чемберленські меблі й товари для дому. Підмете й не підведе» на ручці. Він почав змітати купку попелу на папірець. — Здається, все одно треба пройти пилососом. Бідолашний килим. Я думав, що попільниця стояла далі від краю. Деякі предмети падають так, що тільки стоїш і дивуєшся. — Він ударився головою об стіл і рвучко випростався. — Мені важко повірити, що дівчина в нашій або будь-якій іншій старшій школі може провчитися три роки й не мати жодного уявлення про факт менструації, міс Дежарден.

— А мені ще важче, — сказала вона. — Але я можу пояснити її реакцію тільки так. До того ж вона завжди була для всіх мішенню.

— Гм. — Він склав аркуш і зсипав попіл і недопалки у смітник, а тоді обтер долоні. — Здається, я її згадав. Вайт. Донька Марґарет Вайт. Тепер мені трохи легше в це повірити. — Він сів за стіл і винувато всміхнувся. — Їх же так багато. Десь після п’ятого року вони всі починають зливатися в один груповий образ. Починаєш називати хлопців іменами братів і все таке. Це важко.

— Аякже.

— От заждіть, коли пробудете в оцьому двадцять років, як я, — понуро сказав він, дивлячись на свій кров’яний набряк, — якась дитина здасться знайомою, а виявиться, що її батько вчився у вас на першому році роботи. Марґарет Вайт випустилася ще до мене, і я за це буду довіку вдячний долі. Вона сказала місіс Бісент, земля їй пухом, що Господь заготував для неї особливе місце в пекельному полум’ї, бо та переказувала дітям Дарвінове уявлення про еволюцію. За час навчання в школі її двічі відлучали від занять — одного разу за те, що побила однокласницю сумочкою. Подейкують, ніби Марґарет побачила, як та однокласниця курить цигарку. Отакі специфічні релігійні погляди. Дуже специфічні. — Його джонвейнівський вираз обличчя раптом злущився. — Інші дівчата. Вони справді з неї сміялися?