Читать «Лука і вогонь життя» онлайн - страница 9

Здавалося, зорі танцювали, ніби жінки на весіллі, кружляли в найкращому одязі з осяйними білими, зеленими і червоними діамантами, смарагдами й рубінами, ніби блискучі жінки танцювали в небі й мерехтіли краплинками жагучих самоцвітів. Танець зірок поліпшив настрій людям, які виходили на вулиці з бубнами й барабанами і веселилися як у велике свято. Собака й Ведмідь також веселилися, стрибали й завивали, а Гарун, Лука й Сорая та їхня сусідка пані Оніта — всі танцювали. Рашид не танцював. Він сидів на ґанку і дивився на зорі, і ніхто, навіть Лука, не міг звести його на ноги.

— Щось мені тяжко, — казав він. — Ноги немов налиті оливом, руки — ватяні. Видно, зросла сила земного тяжіння, бо мене щось до землі дуже хилить.

Сорая назвала його ледащом, та й Лука дав спокій татові, який сидячи їв банани, куплені у торговця, що проходив мимо. Лука гасав під зоряним святом.

До пізньої ночі тривала вистава небес, і весь час здавалося, що це призвістка чогось доброго, якогось несподіваного приходу хороших часів. Однак невдовзі Лука збагнув усю помилковість враження. Це могло бути хіба що своєрідним прощанням, останнім салютом. Річ у тому, що Рашид Халіфа, леґендарний казкар з міста Кагні, заснувши тієї ночі з усмішкою на устах, з бананом у руці та із посмикуванням брови, так і не прокинувся наступного ранку. Натомість спав далі, тихо похропуючи з солодкою усмішкою на вустах. Він проспав увесь ранок, день і знову ніч, а тоді знову ранок за ранком, день за днем, ніч за ніччю.

Ніхто не міг його розбудити.

Спочатку Сорая думала, що він перевтомився, тому всіх зацитькувала, просила не тривожити його. Незабаром розхвилювалася й уже сама намагалася його розбудити. Спочатку говорила тихо, промовляла ніжні слова. Потім гладила йому чоло, цілувала щоку й співала пісеньку. Нарешті вже нетерпляче лоскотала підошви ніг, шалено трясла за плечі і, як останній засіб, щосили кричала у вухо. Він задоволено мугикав (губи його розпливалися у ще ширшій усмішці), але не прокидався.

І Сорая, затуливши обличчя руками, опустилася на підлогу біля чоловікового ліжка.

— Що я робитиму? — заголосила вона. — Він завжди був таким мрійником, і тепер пішов від мене, бо любить свої мрії-сни більше за мене.

Про стан Рашида щось пронюхали в газетах, і журналісти цілими днями нишпорили околицею, намагаючись витягти якнайбільше інформації. Хоч Сорая і випровадила з нічим фотографів з дому, проте того ж дня було опубліковано статтю під заголовком «ШАХ-КАЗНА-ЩО БІЛЬШЕ НЕ БАЛАКАЄ» і дещо їдкішу статтю під заголовком «ТЕПЕР ВІН КРАСЕНЬ, ЩО СПИТЬ, АЛЕ НЕКРАСИВИЙ».

Коли Лука побачив заплакану маму, а тата в обіймах Глибокого Сну, йому здалося, що настає кінець усього світу або щонайменше його більшої частини. Із самого малечку Лука намагався рано-вранці прокрастися до спальні батьків і заскочити їх там ще сонними, але кожного разу вони прокидалися, перш ніж йому вдавалося доповзти до ліжка. Тепер же Рашид не прокидався, а Сорая аж ніяк не могла на таке «пристати», і це слово (Лука знав точно) нічого не мало спільного з ігровою приставкою, тому йому захотілося бути всередині вигаданої реальності, мати змогу натиснути на кнопку «Exit» і повернутися до справжнього життя. Але кнопки «Exit» не було. Він був удома, хоч дім цей раптом перетворився на чуже й страхітливе місце, де не було сміху і, що найстрашніше, не було Рашида. Здавалося, неможливе стало можливим, немислиме стало мислимим, і Луці дуже не хотілося називати цю страшну річ якимсь конкретним словом.