Читать «Лука і вогонь життя» онлайн - страница 51

Лука почувався самотнім. Хоч його важко було назвати самотнім, адже поряд з ним стояли його приятелі й друзі, однак він почувався страшенно одиноким. Йому хотілося до мами, він сумував за братом, але найбільше він прагнув татового пробудження. Йому хотілося побачити свою кімнату, своїх друзів, свою вулицю, свою околицю і свою школу. Йому хотілося, аби його життя знову стало таким, яким воно було раніше. Тумани Часу клубочилися навколо килима, а Луці в їхній білизні ввижалися якісь пальці — довгі, як вусики рослин, що тяглися до нього, аби схопити його і задушити. Геть самотній у Туманах Часу (хоч насправді не зовсім один), він почав розмірковувати над тим, що він зробив на землі. Він порушив перше правило дитини — не розмовляти з незнайомцями, а тоді буквально дозволив незнайомцеві забрати себе з безпечного дому до найменш безпечного місця, яке він коли-небудь бачив. Отже, він був телепнем, і тепер йому доведеться заплатити за свою необачність. А хто ж цей незнайомець? Він сказав, що його ніхто не відряджав, але викликав. Ніби людина, що вмирає, — у Туманах Часу Лука нарешті спромігся вимовити це слово, але тільки про себе, в думках, — ніби його тато, що вмирає, міг викликати свою смерть. Він уже й не знав, вірити в таке чи ні. Якою ж дурницею з його боку було податися в цю блакить, в цю білизну з людиною — істотою! — якій він не вірить і не довіряє? Луку завжди вважали дуже розсудливим хлопцем, але він спростував цю думку, от і все. Він уже й не знав, хто з хлопців міг бути ще менш розсудливим.

Лука скоса глянув на ведмедя й собаку. Ніхто з них не промовив і слова, проте в їхніх очах він прочитав страх перед обіймами холодної самотності. Здавалося, їх покидають розказані ними ж історії про своє життя. Можливо, вони ніколи не були тими людьми, можливо, то були тільки їхні мрії, банальні мрії про своє шляхетне походження; адже хто не хоче бути принцом? Тут у білій пустці правда їхніх оповідей почала вивітрюватися, і вони знову стали звичайними звірами, що прямують назустріч незвіданому.

Нарешті наступили зміни. Білизна потрохи рідшала. Вона вже була не такою суцільною, але скидалася на густі хмари в небі навколо літака, а попереду вже щось було — так! Отвір. Знову з’явилося забуте відчуття польоту, так ніби килим мчав до світла зі швидкістю ракети — до світла, яке тепер було зовсім поряд, вже зовсім близько, і нарешті ррраааззз — і вони потрапили у яскравий сонячний день. Всі на облавку Решама раділи, хто як умів, а Лука, торкнувшись щік, відчув, що вони були мокрими від сліз. Він почув уже знайоме дзень-дзелень, і на лічильнику в горішньому лівому куті його поля зору з’явилася цифра «3». Від збудження він навіть не побачив кнопки збереження.

— Ти не помітив, — сказала Сорая, — але все добре. Я зберегла цей Рівень.