Читать «Лука і вогонь життя» онлайн - страница 49

— Ми не звикли до того, — промовила Слоно-Качка з величезною гідністю, — аби нас називали словами з меню.

(А це вже заговорив справжній Ніхтотато, збагнув Лука, істота, якої він не любив, і для цього він мав усі підстави. Його справжній тато ніколи б такого не сказав.)

— Також, — промовив Слоно-Селезень, — хочу вам нагадати стародавнє прислів’я з приводу того, що треба робити, коли досягаєте Меж навіть слонячої Пам’яті.

— І що треба робити? — запитав Лука.

— А щоб тебе качка копнула, — сказала Слоно-Качка.

Не встигла вона промовити останнього слова, як одразу з Туманів Часу полетіла черга снарядів, тож килимові довелося реагувати на них блискавично, то знижуючись, то підіймаючись, ухиляючись то праворуч, то ліворуч. (Звірі й Лука знову втрачали рівновагу, знову котилися по килиму, знову лунали ведмежі, собачі і слоно-качині прокльони й стогін.) Здавалося, снаряди були зроблені з тієї ж речовини, що й Тумани. Це були білі Туманоядра, завбільшки з великі м’ячі.

— Вони можуть завдати нам шкоди, навіть якщо зроблені з туману? — запитав Лука. — А що сталося б, якби одне з них влучило у когось із нас?

Ніхтотато лишень захитав головою.

— Не слід недооцінювати Зброю Часу, — сказав він. — Якщо Туманоядро поцілить у тебе, то вмить зітре твою пам’ять. Ти не пам’ятатимеш свого життя, своєї мови і навіть як тебе звати. Ти перетворишся на порожню шкаралупу, будеш нічим, словом, тобі — гаплик.

Лука замовк. Якщо це під силу Туманоядру, думав він, то що станеться з ними в Тумані Часу? Вони не мають вибору. Він просто з’їхав з глузду, коли надумав проникнути крізь захисні лінії Чарівного Світу й досягти Серця Часу. Він, звичайний хлопчисько, поставив перед собою недосяжну мету. Якщо він і далі втілюватиме свої наміри, то під загрозою опиниться не тільки власне життя, але й життя його приятелів. Він не мав права цього робити; але, з другого боку, він не має права зупинятися, бо зупинка означатиме втрату надії на татове одужання, хай би якою примарною була ця надія.

— Не переживай ти вже так, — промовила Сорая Видр, перериваючи його болісні думки. — Ти ж не один. Май віру у великий Летючий Килим Царя Соломона Мудрого.

Настрій Луки трохи поліпшився, проте тільки трохи.

— Хтось знає про наше прибуття? — поцікавився він. — Хіба не тому прилетіли ці снаряди?

— Не обов’язково, — промовив Ніхтотато. — Гадаю, своїм наближенням до Туманів Часу ми спровокували приведення в дію автоматичної системи оборони. Зрештою, юначе, ми ось-ось зламаємо Правила Історії. Коли ввійдемо в Тумани, то залишимо позаду світ Живої Пам’яті й рухатимемося до Вічності; себто, — продовжував він, побачивши сум’яття на обличчі Луки і здогадавшись про необхідність пояснення, — ми рухаємося до таємної зони, де не цокає жоден годинник, де Час зупинився. Тому нікому з нас не варто туди потикатися. Це можна пояснити в такий спосіб. Коли якась комаха потрапляє в зону твого тіла, коли вона починає рухатися навколо тіла й ти почуваєшся ненайкраще, твоє тіло починає виділяти антитіла, і вони борються з комахою аж до її знищення, після чого твоє самопочуття поліпшується. За цього стану справ, боюся, ми — комахи, тому нам слід очікувати… протидії.