Читать «Флорентійська чарівниця» онлайн - страница 28

Дякувати Богові, Салім, той кровожерливий негідник, уже розмірковував над витонченими методами позбавлення людей життя. Якщо хтось зрадить мене, тату, то я заріжу віслюка і накажу зашити зрадника всередину щойно зідраної і ще мокрої від крови шкури. А тоді посаджу його на осла задом наперед і поведу по вулицях, саме в полудень, аби гаряче сонце зробило свою справу. Жорстоке сонце висушуватиме шкуру, і вона збігатиметься, тож зрадник, зашитий у неї, від задухи повільно помре від задухи. І хто ж бо тобі розповів про таку огидну дурницю? питав імператор свого сина. Я сам придумав, збрехав хлопець. Тату, не тобі побиватися над жорстоко вбитими. Я на власні очі бачив, як ти вийняв меча і відрубав ноги чоловікові, що вкрав пару чобіт. Імператор знав, що то правда. Якщо темрява і заполонила уяву принца Саліма, то він це успадкував від самого короля над королями.

Салім був його улюбленим сином і найімовірнішим його вбивцею. Коли він помре, то троє братів гризтимуться між собою, як вуличні собаки за кістку з м'ясом. Досить було йому заплющити очі і почути тупіт кінських копит, як він бачив Саліма на чолі змови проти нього; але Салім приречений на поразку, як той кволий недомірок, яким він, до речі, і був. Ми його простимо, аякже, і дозволимо йому жити, нашому синові, адже він такий управний вершник, такий осяйний, з такою королівською усмішкою. Імператор зітхнув. Він не довіряв своїм синам.

Питання любови вирішувалося ще загадковіше. Королеві подобалося дивитися на дітей, коли вони гасали на конях по майдану. Якщо йому доведеться помирати на їхніх руках, то він полюбить ту руку, що завдасть фатального удару. Однак він аж ніяк не планував, що малі негідники зможуть здолати його, поки він дихатиме. В пеклі він їх спочатку побачить. Він — імператор, Акбар. І нікому не дозволено з ним жартувати.

Він довіряв містичному Чішті, чия могила стояла на подвір'ї П'ятничної Мечеті, але Чішті був мертвий. Він довіряв собакам, музиці, поезії, дотепному придворному і дружині, яку він створив з нічого. Він довіряв красі, живопису і мудрості своїх предків. Однак в іншому, скажімо, в релігійній вірі він, утрачав упевненість. Він був переконаний, що життю не варто довіряти, а на світ не варто покладатися. На брамі великої мечеті він викарбував девіз, який був не цілковито його, але належав, як казали, Ісусові Назаретянину. Світ — це міст. Перейди через нього, але не будуй на ньому будинку. Він не вірив навіть своєму девізу і за це дуже картав себе, бо збудував не те що будинок, але ціле місто. Хто сподівається на годину, той сподівається на вічність. Світ — це година. А що далі — не видно. Правда, він мовчки погоджувався, що його сподівання надто великі. Я сподіваюся на вічність, думав він. Години для мене — замало. Я сподіваюся на велич більшу, ніж дозволено бажати людині. (Тому «Я» було добре, коли він таке казав сам собі, бо ліпше розумів себе, але все це залишиться особистою справою, яку вже було вирішено.) Я сподіваюся на довге життя, думав він, на мир та смачну їжу пополудні. А найбільше я сподіваюся на молодого чоловіка, якому я довірятиму. І такий чоловік буде не моїм сином, але він мені стане більше ніж сином. Він стане моїм молотом і ковадлом. Він стане моєю окрасою і правдою. Він стоятиме на моїй долоні й затулятиме небо.