Читать «Коло Елу» онлайн - страница 53

Андрій Цінцірук

Одного разу взимку хтось постукав у двері. Я відчинила. На порозі стояв незнайомий чоловік. Він привітався й попросив дозволу зайти.

– Заходьте, звичайно, – запросила я його в хату.

– Я від Павла, – незнайомець говорив пошепки і, роззираючись довкола, продовжив: – Він сьогодні прийде вночі. Просив приготувати вечерю.

Чоловік пішов, а я не знала, за що взятися. Та за годину в мене все пеклося, варилося й смажилося. Насунулися сутінки. Година за годиною, очікування перетворилося на справжнє пекло. Я сіла біля вікна й, вдивляючись у темінь, задрімала. Не знаю, скільки часу тривав мій сон, та розбудив мене сильний гуркіт. Розуміла: Павло так би не стукав. Доки я дійшла до дверей, вони їх виламали, а розчервонілий капітан, вимахуючи пістолетом, кричав на весь голос:

– Где он?!

Я мовчки дивилася на непроханого гостя.

– Где твой Лис? – Капітан окинув поглядом кухню і, побачивши готову їжу, кинувся до неї й почав розкидати по підлозі. – И что ты, старая ведьма, хочешь сказать, что себе это все приготовила? Бандитов кормишь?

У цей момент я зрозуміла, що мій син укотре оминув пастку, і зраділа.

Капітан із ревінням кинувся на мене, збив із ніг і почав копати, а потім потягнув до печі й притулив голову до розпеченої жаровні. Я знепритомніла. Коли прийшла до тями, то відчула страшенний біль і запах паленого волосся. Цей шрам залишився в мене на все життя.

Марія обережно провела рукою по спотвореному шрамом чолі, мов хотіла переконатися, що це був не сон.

– За кілька днів знайшли капітана, повішеного на величезній вербі над сільським ставком.

Після цього випадку я більше не бачила сина. А за кілька тижнів приїхало до нас багато машин із військовиками. Робили велику облаву. Багатьох хлопців тоді впіймали й постріляли. Казали, що й сина мого також. Та я не вірила. Не приймало моє материнське серце цю звістку. Те, що немає на світі моїх Василя й Петра, я знала, відчувала. А за Павла була впевнена – живий.

Марія задумалась, і в палаті запала цілковита тиша.

– І що далі? – не стрималася Зінаїда.

Жінка сумно всміхнулась і відповіла:

– Молилася. Молилася за нього день у день рік за роком. Ніколи не подавала його ім’я до церкви за упокій. Тільки за здоров’я. Односельці дивилися на мене, як на божевільну. Через п’ять років отримала від нього звісточку. Він таки живий. Не зловили його тоді бузувіри. Якимось чином потрапив він за кордон. Живе тепер у Канаді.

– Ви не боїтеся розповідати нам усе це? – запитала Ганна-Софія.

– А чого мені боятися? – здивувалася Марія. – Мені вже нічого не страшно, а до синочка мого не дістануться: руки короткі. – І, трохи подумавши, сумно додала: – Не дістануться. Ні до одного, ні до другого…

Більше жінка не промовила ні слова. Почекавши кілька хвилин, Ганна-Софія підвелася з табуретки й вийшла з палати. За нею стрілою вилетіла медсестра.

Наступного дня із самого ранку Марія здала аналізи. Болі минули, попередній діагноз не підтвердився. Жінці призначили лікування й відправили додому. Більше жінку ніхто не бачив. Та незрима присутність Марії ще довго відчувалась у відділенні. Зінаїду мов підмінили. Вона по-іншому почала ставитися до людей. Звичайно, не можна змінити людину повністю за такий короткий термін. Та дівчина почала дивитися на людей іншим поглядом. Одного разу Ганна-Софія зустріла її навіть у церкві.