Читать «Коло Елу» онлайн - страница 51

Такі збіги траплялися не раз.

Зінаїда була стійким поборником атеїзму, примушувала пацієнтів знімати хрестики й слідкувала, щоб ніхто не порушував правил соціалістичного устрою. А якось принесла й повісила в палаті величезний портрет Леніна. Де тільки взяла його?

Ще одна особливість була в медсестри: вона ніколи не відгукалася на ім’я Зіна. Наголошувала, що вона Зінаїда Павлівна, на крайній випадок – Зінаїда. У лікарні говорили про неї: «Дивись, дівка красива й розумна, а ніби дідько якийсь у ній сидить».

Настав вечір, пацієнтів було небагато. Тож, звільнившись, Ганна-Софія направилася в палату Марії.

– Як ви почуваєтеся? – запитала вона.

– Та ви знаєте, добре. І живіт уже ніби не болить.

– Це добре. Завтра здасте ще кілька аналізів і, якщо все буде добре, підете додому.

– Кажете «додому», – жінка гірко посміхнулася. – Немає в мене дому. Нічого й нікого немає.

– Як так? А де ви живете? – запитала Ганна-Софія.

– Сестра двоюрідна прихистила. Розкажу я вам свою історію. Я розумію: ви, мабуть, тут багато історій наслухалися.

– Та ні, – заперечила Ганна-Софія, – зараз люди в основному мовчать, бояться. А якщо розповідають, то лише частково.

У цей час скрипнули двері. У палату зайшла Зінаїда й, схиливши голову, промовила:

– Я вже все зробила. Можна з вами посиджу?

– Не знаю, – Ганна-Софія справді не знала, що відповісти.

– Звичайно, хай побуде з нами, – промовила Марія.

Дівчина тихенько зайшла й сіла біля них на табуретку. Пацієнтка почала свою розповідь:

– Жили ми з чоловіком у невеликому селі під Львовом. Народили двох синочків. Назвали Петром і Павлом. Хоча різниця між ними була п’ять років, хлопці були нерозлучні. Куди старший, туди й малий, і навпаки. Василя, чоловіка, забрали ще в сорок першому. Він працював у місті на заводі. От їх усім цехом повантажили на машину й відвезли, утікаючи від німецьких літаків. Ми навіть не попрощалися. Отож я провела чоловіка на роботу й більше ніколи його не побачила. Навіть звісточки ніякої та похоронки не отримала.

Залишилася сама з двома дітьми на руках. Хоча які вже діти: старшому виповнилося майже двадцять. Важко було, та якось давали собі раду. Працювали на полі зранку до ночі, щоб прогодуватися. Їздили в місто, щось із врожаю продали, щось виміняли на найнеобхідніше. Так пролетіло п’ять років. Петро вже став дорослим, та й Павло почав парубкувати.

Улітку сорок четвертого вже німці поспіхом повантажили все, що могли підняти, на машини та підводи й залишили село. Повернулася Червона армія. Я намагалася дізнатися щось про чоловіка, та намарне.

Біда не ходить одна. Забрали до війська Петра, несподівано зробивши облаву. Совєти забрали майже всіх хлопців та чоловіків із села, залишивши хіба старих, хворих і немічних. Скільки я не ходила й не плакала, нічого не допомогло. Добре, що дали попрощатися. Мав якесь відчуття мій Петрик, тому що обняв мене міцно, поцілував і сказав:

– Знаєте, мамо, не хотів казати, але знаю, що не повернуся. Бережіть Павлуся.

Я хотіла йому заперечити, сказати, що обов’язково повернеться. Адже повернувся Іван Садин після стількох років чи Іван, Чижа син. Хай без ноги, та живий. Але Петро поклав свої пальці мені на губи, не даючи промовити слова, подивився сумними очима, різко повернувся й чітким кроком пішов до вантажівки, з якої його кликали односельці.