Читать «Коло Елу» онлайн - страница 40

Не чекаючи відповіді, він попрямував до виходу. Біля дверей різко розвернувся.

– Феликса Эдмундовича я тоже вспомнил. Даю еще неделю, я добрый, – при цьому майор Барсуков зареготав, оголюючи жовті зуби. – Не соберетесь – сожгу все во дворе. Все.

Емгебіст вийшов із будинку.

Цю ніч Василь Захарович і Ганна-Софія зовсім не спали. Що ж, виходу не було, тож вирішили збирати речі. За кілька днів приїхала вантажівка й кілька солдатів під пильним наглядом самого Барсукова завантажили речі в машину.

Майор давав команди:

– Нет, это не несите, хороший столик, пригодится.

Через кілька хвилин із глибини будинку знову чувся крик:

– Ты что, не понимаешь? Поставь этот шкаф на место. Бери тот, в углу, старенький. Им больше не надо. Да и квартирка там маленькая, привезут много мебели – сами не поместятся, – і, задоволений своїм жартом, хихотів.

Отож у результаті взяли вони найнеобхідніше. Батько переживав за бібліотеку, яка була досить велика. Він обережно взяв зв’язані книги й поніс до машини. Дорогою його перестрів солдат і закричав:

– Товарищ майор, а это пусть берут?!

Барсуков повільно підійшов, витягнув котрусь книгу.

– И что тут у нас? А, книги. Пусть забирают это барахло, – і, навіть не розгорнувши фоліант, жбурнув у кузов.

Коли все, «что им надо», на думку майора, було спаковане, солдати заскочили в кузов, і машина поїхала.

На Барсукова чекала машина з водієм. Він крикнув у бік колишніх господарів:

– Чего ждем? Садитесь и поехали.

Коли всі сиділи в авто, майор щось згадав. Почав копирсатися у величезному портфелі на сидінні. Витягнув звідти погруддя Дзержинського й швидким кроком повернувся в будинок. Через кілька секунд задоволений вийшов і промовив:

– Вот теперь порядок, Феликс Эдмундович стоит на моем рабочем столе в моем кабинете.

Нарешті Борсуков вмостився на сидінні, і вони рушили. А через декілька хвилин уже були на місці. Солдати розвантажували машину й носили речі нагору. Піднялися й Василь Захарович із донькою. Ось так Ганна-Софія зайшла у квартиру, у якій потім прожила більше ніж півсторіччя. У цій квартирі завтра вона відзначить і свій дев’яностий рік народження. А в той час їй, ще зовсім молодій дівчині, було тільки двадцять три.

Батько заходив у цей будинок уперше, а вона, Ганна-Софія, тут уже була. Один раз. Але це було її великою таємницею, про яку не знав ніхто, навіть батько. Єдиний, кому вона розповіла цю історію, був Дмитро. Хлопець пропустив події з переселенням, тому що його не було у Львові.

Дмитро повернувся наступного дня. Засмаглий, веселий, життєрадісний хлопець зустрів Ганну-Софію з квітами. Натомість вона, побачивши його, розридалася.

Цього дня вони довго прогулювалися парком, і вона йому розповіла і про вимушений переїзд у нову квартиру, і про те, що раніше була у своєму новому помешканні. Вона якось зустріла майора Борсукова біля костелу, і він їй запропонував подивитися «новое жилье». Вона відмовлялася, та він наполягав:

– Посмотришь, может, что не так. А мои солдатики и побелить могут, двери, пол покрасят.