Читать «Коло Елу» онлайн - страница 38

Майор вмостився на тахту і, закинувши ногу за ногу, продовжив розмову:

– Говорю сразу, мне понравился ваш домик.

– І що? – спантеличено запитав Василь Захарович.

– Что-что, – гість окинув кімнату поглядом, – вам отсюда придется съехать.

– Що зробити??? – батько справді не зрозумів, що має на увазі майор.

– Говорю прямо: ваш дом мне очень приглянулся, и я собираюсь привезти сюда свою семью.

У господаря звело дух, і він майже викрикнув:

– Як свою сім’ю?! Це ж наш будинок!

– Был ваш. Станет наш. – Барсуков розтягнув свої тонкі губи від однієї щоки до другої (це, напевне, у нього була така посмішка) і продовжив: – Представители новой власти должны где-то жить?

– Так чому ж у нашому будинку? – не міг зрозуміти батько. – От наприкінці вулиці стоїть вільний будинок, туди й вселяйтеся.

Барсуков змінився на лиці.

– Ты мне, майору МГБ, предлагаешь жить в развалинах?

– Ми звідси нікуди не поїдемо, – голосно сказав Василь Захарович. – Це будинок моїх батьків, дідів та прадідів.

Гість хитро примружився й відповів:

– У меня тоже будут внуки и правнуки, и это будет дом их дедов. Словом, Василий, я знаю, что ты хороший доктор, тебя уважают. Но зачем вам двоим такой дом? Я уже договорился: будет вам квартира ближе к работе. Хорошая такая, аккуратная.

– Нікуди я звідси не поїду! – різко вигукнув батько.

– Вариантов нет, – позіхнувши, якось уже байдуже відповів гість.

І раптом його верткі оченята на чомусь зупинилися. Він почервонів, зірвався з місця й кинувся під батьківський стіл. Деякий час майор повзав там, потім різко підвівся й почав розмахувати перед їхніми очима невеликим погруддям Фелікса Дзержинського.

– Ты, ты, – гнів розпирав гостя, – ты знаешь, кто это?! Это сам Феликс Эдмундович! Великий человек! А ты его под стол! Под суд пойдешь. Да он, – він тицьнув пальцем в погруддя, – с таким бандеровцем, как ты, даже разговаривать бы не стал. Расстрелял бы на месте. Все. Неделю вам на сборы. Это и так очень много.

Після цих слів він вийшов, запхнувши фігурку Фелікса під пахву.

Господарі ще деякий час сиділи мовчки. Першою оговталася Ганна-Софія.

– Що це було? – запитала вона. – Нас що, виселяють???

– Якесь шаленство, цього не буде, – відповів батько. – І з тим бюстом так вийшло. Ще достоту посадять.

Погруддя Фелікса Дзержинського потрапило в дім випадково. Його подарував батькові вдячний пацієнт. Василь Захарович довго тримав його на роботі, та якось, не знати навіщо, приніс додому. Часто застосовував як важок, ось і зараз він лежав під столом, притискаючи заклеєний батьків капець.

Порадившись поміж себе, батько й донька заспокоїлися. Не можуть же їх викинути з будинку просто так. У батька було багато пацієнтів, що мали високі військові чини. Тож на сімейній нараді вирішили, що Василь Захарович поговорить із кимось із них. Можливо, питання й вирішиться.

Але насправді ситуація виявилася не такою простою, як уявлялося. Багато хто з колишніх батькових пацієнтів знав Барсукова особисто, тому відмовилися допомагати, знаючи, що майор працює в МГБ. Та все ж наступного дня батько прийшов у доброму гуморі.