Читать «Коло Елу» онлайн - страница 33

Дмитро теж відчув це, міцно узяв її за руку й, дивлячись в очі, промовив:

– Бачиш, у нас із тобою схожі долі.

– У тебе залишився брат, а в мене – батько, – сказала дівчина.

– Так, але я не знаю, де зараз мій брат, – відповів Дмитро, – не бачив його вже кілька років.

Вони, узявшись за руки, перейшли дорогу, поруч прогуркотів трамвай.

– Навіть не знаю, чи він живий.

– Він в УПА? – Софія заглянула хлопцеві в очі.

Дмитро не відповів. Він підвів руку, подивився на годинник і промовив:

– От лихо, уже дев’ята година, час додому.

Справді, час пролетів непомітно. Над містом нависли сутінки.

Дмитро провів Ганну-Софію додому, сором’язливо потиснув їй руку й промовив:

– До завтра, – повернувся й пішов.

Дівчина ще довго дивилася йому вслід. У неї з’явилося безліч думок. Звичайно, вона спілкувалась із багатьма хлопцями і на роботі, і під час навчання. Хтось їй подобався, з кимось приємно було порозмовляти. Деякі парубки залицялися до неї, запрошували в кіно, дарували квіти. Якось навіть батько пожартував, що вже час прийшов на себе взяти відповідальність за якогось із тих «батярів». Дівчина вдала, що образилася, і відповіла:

– Щоб за когось нести відповідальність, потрібно її відчувати.

Василь Захарович не чекав такої відповіді і, чи то осуджуючи, чи, навпаки, розуміючи, похитав головою. Більше цієї теми він не зачіпав.

І от зараз уперше в житті Ганна-Софія відчула, що готова взяти на себе відповідальність. Хоча, мабуть, це смішно після одного дня знайомства. У цей момент дівчині надзвичайно бракувало мами. Та й Ольга була далеко. Їй елементарно не було з ким поговорити й порадитися.

У цей вечір Ганна-Софія ще довго не могла заснути. Час від часу вона вдивлялась у свій портрет на аркуші. Потім підвелася з ліжка, причепила малюнок на книжкову шафу й лише після того поринула в сон.

Наступного дня, зранку, дівчина вийшла разом із батьком із дому. Василь Захарович прямував на роботу, а Ганна-Софія вирішила піти на ринок, щоб купити свіже молоко, сметану та сир: вони з батьком полюбляли молочні продукти.

Виходячи з подвір’я на вулицю, вони в прямому сенсі наштовхнулися на Дмитра. Хлопець саме відчиняв хвіртку. Молодик від несподіванки трохи знітився, але одразу опанував себе, простягнув руку Василеві Захаровичу й промовив:

– Доброго дня, мене звати Дмитро.

– Василь Захарович, – відрекомендувався чоловік.

– Це мій товариш, – щоб внести ясність у ситуацію, промовила Ганна-Софія.

– Я так і зрозумів, – відповів батько й після паузи продовжив: – Я біжу на роботу, а ви – на ринок. Сподіваюся, Дмитро допоможе тобі принести сумки?

– Звичайно. – Хлопець вихопив сумку з рук Ганни-Софії. – Звичайно, допоможу.

Батько усміхнувся і, хитнувши головою, неспішно попростував вулицею.

Хлопець і дівчина деякий час ішли мовчки. Мовчанку порушив Дмитро.

– Я неправильно зробив, що прийшов? – запитав він.

– Та ні, – відповіла Ганна-Софія, – просто я розгубилася.

– Тепер я буду тебе зустрічати кожнісінький день. – Дмитро міцно взяв дівчину за руку.