Читать «Коло Елу» онлайн - страница 31

У дворі «Політехніки» Ганна-Софія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром. І цей день вона запам’ятала до найменших подробиць…

Був початок осені. До Ганни-Софії прибігла подруга Іванка й запропонувала прогулятися. Дівчина вже кілька днів світилася від щастя. Її хлопець Василь, з котрим вони давно зустрічалися, освідчився їй. Софія раділа за подругу.

І от в той день Іванка, не заходячи в будинок, підійшла до вікна Ганни-Софії й удавано жахно запитала:

– Ти що зараз робиш?

– Так, нічого, – відповіла дівчина, відкладаючи книгу.

– А, все читаєш. Хочеш пройтися? – Іванка благально подивилася на подругу. – Пішли. Мені потрібно пройтися в політехнічний.

– Для чого? – запитала господиня.

– Розумієш, Василь забув книжку, – немов підтверджуючи свої слова, вона потрясла книгою над головою, – а вчора сказав, що вона йому конче потрібна.

– Не знаю, – завагалася Софія.

– Будь ласка, будь ласка, – благала подруга.

За кілька хвилин вони обидві виходили з двору, весело жартуючи.

Подвір’я «Політехніки» зустріло їх гамором та шумом. Студенти, мов бджоли у вулику, носились з одного місяця в інше. Одні тихо стояли із запаленою цигаркою, інші про щось голосно розповідали, а треті читали книги та конспекти.

Дівчата боязко рухалися вперед, уважно роззираючись навколо. Та зненацька Іванка вигукнула:

– Бачу, бачу! – Вона взяла Ганну-Софію за руку й упевнено потягла через подвір’я.

Зрештою дівчина побачила кремезну постать Василя. Він стояв трохи осторонь, біля лавки, і щось емоційно розповідав хлопцеві, що сидів. Василів приятель тримав у роті не припалену сигарету й щось швидко записував у зошит.

Дівчата повільно, долаючи натовп студентів, підійшли до хлопців. Василь нарешті побачив їх і радісно кинувся до Іванки.

– Принесла. – Він спочатку вихопив книжку з рук дівчини, а потім почав крутити наречену на руках. – От бачиш, я казав, що в мене найкраща дівчина, вона здогадається принести книжку, – звернувся він до товариша.

– Я й не заперечував. – Хлопець відкинув пасмо чорного, мов смола, волосся й знову втупив погляд у конспект.

– Не бурчи, – сміючись, крикнув Василь і, привітавшись із Ганною-Софією, додав: – Знайомся, це подруга Іванки – Ганна-Софія.

Хлопець звів очі й уважно подивився на дівчину, а потім різко підвівся й простягнув руку.

– Я Дмитро.

Дівчина, трохи знітившись, подала руку та кивнула. Зрештою компанія вмостилася на лавці. Василь та Іванка жартували. Закохані не зводили очей одне з одного. Ганна-Софія слухала молодих людей, час від часу долучалася до розмови, вставляючи репліку, а сама непомітно розглядала Василевого приятеля.

Дмитро був худорлявий, середній на зріст, але від нього йшла неймовірна енергія. Тому Ганна-Софія під час розмови вряди-годи вдивлялася в Дмитрове обличчя. Та хлопець наче й не слухав їхньої розмови, не реагував на жарти, лише інколи спроквола кидав розсіяний погляд на неї. Так тривало приблизно хвилин двадцять. Потім прибіг товариш хлопців і покликав в аудиторію, голосно заявляючи: