Читать «Коло Елу» онлайн - страница 34

А через дві години вони сиділи в саду й по черзі розповідали одне одному історії…

10

Трамвай проїжджав повз пологовий будинок, у якому Ганна-Софія колись народжувала дітей. Вона уважно вдивлялась у вікна, мов хотіла когось угледіти. На жаль, крім сірих віконних рам, жінка нічого не побачила. Та пам’ять невпинно повертала її до подій власного життя, старенька знову поринула в спогади…

Під час цього першого чи то, ба, уже другого побачення Ганна-Софія й Дмитро розповідали одне одному найпотаємніші речі. Люди, котрі бачилися вдруге в житті, розказували найзаповітніше, те, що ніколи б не довірили нікому чужому. Таким чином вони немов пов’язували себе невидимими нитками єднання, розуміючи, що розірвати їх уже неможливо.

Історія Дмитра вражала. Коли розпочалася війна, він та його брат Володимир, котрий був на два роки старшим, навчалися в політехнічному інституті. Трагедія з батьками перевернула їхнє налагоджене життя з ніг на голову. Тепер потрібно було самим піклуватися про себе. Хлопці цю біду переживали по-різному. Якщо Дмитро майже цілими днями сидів удома, намагаючись прийти до тями, то Володимир пропадав десь цілими тижнями. На запитання молодшого брата реагував агресивно, неначе спеціально провокував сварки.

Якось увечері Володимир повернувся додому й почав збирати речі, шукати документи. Дмитро тихенько підійшов до нього й запитав:

– Куди ти збираєшся?

– Що?! – немов упійманий на гарячому, злякано вигукнув Володимир, та, побачивши брата, продовжив збиратися й додав: – От налякав…

– Куди ти збираєшся? – перепитав Дмитро з притиском.

– Куди, куди?! – закричав Володимир. – Куди хочу, туди й іду.

Хлопець зі злістю почав закривати стареньку валізу, у яку жужмом поскидав безліч речей.

– Ти що, тато мені чи мама, щоб питати, що я роблю?! – кричав Володимир, замикаючи замок у валізі.

Зрештою валіза перевернулася, і речі висипалися на підлогу. Хлопець спересердя копнув її ногою й несподівано розридався. Так, просто розридався. Для Дмитра це стало цілковитою несподіванкою. Він підійшов до брата, обняв його за плечі й відчув, що й у нього мокрі очі. Несподівано накотилися спогади про дитинство та батьків. Брати проговорили всю ніч. Під час розмови з’ясувалося, що Володимир зібрався до Відня. Хлопець випадково зустрів однокласника, котрий навчався в Австрії. Той розповів, що записався в батальйон Організації українських націоналістів. Як виявилося згодом, це був другий батальйон організації під назвою «Роланд». Цей підрозділ був створений ОУН за домовленістю з німецьким військовим керівництвом для боротьби з радянськими військами.

– І що, ти поїдеш у Відень? – чи то запитав, чи то ствердив Дмитро.

– Звичайно, – знову запально відповів брат. – Звичайно, ми мусимо помститися за батьків.

– Ми… отже, я їду з тобою?

– Ні, хтось повинен залишитися тут.

– Нізащо! Або ти береш мене із собою, або нікуди не їдеш, – уже з притиском заговорив Дмитро.

– Яким чином ти мене затримаєш? – знову агресивно заговорив старший брат, але різко осікся й примирливо продовжив: – Можливо, ти й правий, що нам потрібно їхати вдвох.