Читать «Коло Елу» онлайн - страница 3

У протилежному кутку стояло невелике ліжко, на якому, мов гори, запорошені білим снігом, лежала велика пухка перина.

У помешканні панувала цілковита тиша, і лише звуковий дует годинника й печі надавав цій застиглій картині якоїсь життєвої реальності.

Та раптом пір’яні гори на ліжку затрусилися й поволі відсунулися. Звідти, мов із печери, випірнула невисокого зросту літня жінка і, опустивши ноги на підлогу, почала, не кваплячись, шукати капці. Процес цей тривав недовго. Вона спритно вскочила в пантофлі і, мов лижник, трохи шаркаючи ногами, попрямувала до пічки. За кілька секунд старенька поставила грубу на місце, відтягнувши її червоне жало. Далі поволі підійшла до вікна й витягла з кутка щось схоже на жердину, з якою стрибають спортсмени. Підняла її й відсунула напівзатулені штори, остаточно заповнюючи кімнату світлом. Ця дія не далася жінці так легко, як заспокоєння пічки, і вона, важко дихаючи, вийшла з кімнати.

Пройшовши через крихітний коридорчик, жінка потрапила на кухню. Це приміщення було невеликим і скромно обставленим. Старий біло-голубий сервант притулився вздовж однієї стіни. З другого боку розташувалися сучасні кухонні меблі з картатими дверцятами та навісними шафами. На тумбочці стояли фільтр для води, електрочайник та мікрохвильова піч.

На протилежній стіні від дверей було невеличке вікно, та воно не надто освітлювало приміщення, тому що виходило в малий напівтемний двір. Перед вікном стояв стіл. На ньому лежали коробка цукерок «Асорті», пачка духмяного чаю й пляшка коньяку «Тиса».

На якусь секунду господиня зупинилася перед столом, а потім, згадавши, що це за наїдки, зітхнула.

На кухні жінка рухалася дуже швидко, і за кілька хвилин тут уже шумів і плювався парою чайник.

Хазяйку цієї оселі звали Ганною-Софією. Не дивуйтеся, саме так. Усі думають, що тільки зараз модно називати дітей подвійними іменами, але слід зазначити, що це давня традиція. До того ж у нашої героїні є своя історія. І, можливо, вона нам її розкаже.

Заливши чай водою, Ганна-Софія на кілька хвилин вийшла з кухні. Та коли повернулася, узяла горнятко з паруючим запашним напоєм і попрямувала в кімнату. Підійшла до вікна й уже вкотре за своє некоротке життя визирнула на вулицю.

Перед нею величаво підпирав небо готичними шпилями костел. А чому костел? Вона не раз ловила себе на думці, що так називала церкву Ольги та Єлизавети. Цей храм нагадував Ганні-Софії власне життя. У собору також було подвійне ім’я, і за свій вік він встиг побувати й католицьким костелом із найбільшим органом у тогочасній Польщі, і приміщенням без призначення, а потім і просто складом, а от тепер перетворився на греко-католицьку церкву.

Так само й життя нашої героїні вимагало від неї змінювати професії залежно від обставин. Був іще один збіг: у віці чотирнадцяти років Ганна-Софія мало не загинула, і в той самий час у храм Ольги та Єлизавети влучила авіаційна бомба, ледь його не зруйнувавши. Та нічого – вижила і вона, вижив і шпилястий собор. Навіть, як згодом дізналася, архітектор храму також мав подвійне ім’я. Ганна-Софія чомусь його навіть запам’ятала (споріднені душі) – Теодор-Мар’ян. Ще одне, що об’єднувало жінку й споруду, було те, що Франц-Йосип назвав храм на честь своєї дружини Ольги-Єлизавети, котрій одне з її імен дав на честь матері батько. Та, зрештою, вони з костелом були майже ровесники, хоча жінка визнавала, що час пішов йому на користь значно більше, ніж їй. Під час цієї думки вона вперше за ранок усміхнулася.