Читать «Коло Елу» онлайн - страница 2

Андрій Цінцірук

Так починався недільний день львівської Привокзальної.

1

Так само, як і в інші помешкання міста Лева, світло завітало в невелику кімнату на третьому поверсі старого будинку. Сантиметр за сантиметром промені відвойовували територію й врешті досягли дальньої стіни. На стіні було два великі вікна, які здивовано дивились у небо, чекаючи побачити щось нове. Хоча за свій сторічний вік ці вікна бачили надзвичайно багато подій і могли розповісти безліч цікавих історій.

Кімната була звичайна, нічим не відрізнялася від багатьох інших кімнат старого міста. Хіба що розмір її був трохи більшим за інші. Тому все, що містилося в ній, здавалося непропорційно маленьким, очевидно, через високі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, застелений білою скатертиною, поруч – два стільці. Під однією стіною височіла шафа для одягу та масивні, майже під стелю стелажі з книжками. Книжок було так багато, що вони не поміщалися на полицях і займали вільний простір між стелажами та стелею.

Якби хтось поцікавився, що то за книги, то, вочевидь, здивувався б їхній різноманітній тематиці. Тут були й класичні першодруки, і пригодницька література, і детективи, і наукові праці. Були книги українською, польською та російською мовами, подекуди траплялися видання англійською та латиною. На полицях були і давні видання, і сучасні. Окремо, мов підкреслюючи ставлення до книжок, чільне місце займали старенький потріпаний «Кобзар» і товста старовинна Біблія…

Біля вікна в кімнаті розташувалися дві майже однакові тумби. На одній стояв телевізор, а друга була захаращена безліччю речей. Незважаючи на те, що предмети на ній стояли акуратно, складалося враження певного безладу. Очевидно, через те, що там були речі, що належали різному часу.

На тумбі стояв старовинний годинник, який цокав так голосно, що здавалося, ніби цокіт останній у його існуванні і він вкладає туди душу, якби б така в нього була. Праворуч тихо дрімав телефон. Ні, не стільниковий чи кнопковий, а велетенський апарат із дисковим набором яскраво-червоного кольору, що своїм незвичним забарвленням сильно кидався у вічі. Поруч лежав ноутбук, немов показуючи зверхнє ставлення до сусідніх речей.

У кімнаті над тумбою на стіні з одного боку висіла ікона, а з другого – світлина двох уже немолодих людей. Поруч притулився звичайний малюнок. Мабуть, йому було багато років. Контури, накреслені простим олівцем, вигоріли, тому, лише пильно придивившись, можна було розгледіти портрет молодої дівчини.

У кімнаті була присутня ще одна дійова «особа», що в такт годиннику підспівувала стишеним шумом, – велика голуба піч, яка, мов коронована королева, займала цілий куток. Вона випускала зі свого лона цівки світла-полум’я, що немов облизували масивні чавунні дверцята, попереджаючи: «До мене не підходь».