Читать «Коло Елу» онлайн - страница 6

– А ваш Дмитро в армію пішов? Я його у військовій формі бачила.

Ганна-Софія потайки здогадувалася про все. Тож прощання вийшло важким: обоє плакали, мов більше ніколи не побачаться. Та вона не вірила в це й не раз повторювала, що все буде добре.

З роздумів її вивів рух за вікном. На вулиці з’явилися люди. Недільна служба, на яку закликали ранкові дзвони, закінчилася. З храму текла ріка людей, розділялася на невеликі струмки та розтікалася по місту. Хтось поспішав додому, інші, не кваплячись, прямували на Привокзальний ринок, ще інші разом з усіма рухалися за інерцією, обдумуючи, що робити далі.

А Ганна-Софія знала, що робити. Цей день жінка обмірковувала не раз. Вона десь років із п’ять не виходила надвір, тому давно вирішила зробити собі подарунок – проїхати трамваєм через усе середмістя! Інші мріяли про навколосвітню подорож чи принаймні подорож континентом. Її ж мрія була навдивовижу звичайна.

Зрозуміло, вона могла попросити внуків, які мали автівку, провезти омріяними дорогами, які жінка не бачила вже більш ніж десяток літ. Але хіба вони зрозуміють?… Та й узагалі Ганна-Софія намагалася не турбувати своїми забаганками нікого. Тим більше, вона спланувала прогулянку вже давно.

2

Одягання давалося Ганні-Софії надзвичайно важко. У якийсь момент жінка навіть хотіла відмовитися від своєї витівки, але впертість узяла гору над неміччю. І ось вона вже стояла перед тумбою з телефоном та впевнено взяла до рук газету. Цю газету приніс хтось із внуків, витягнувши її разом із квитанціями з поштової скриньки. Таку «рекламну пресу» час від часу туди вкидали. Укотре переглянувши часопис, Ганна-Софія зрозуміла, що за місяць нічого в місті не змінилося. Судячи з оголошень, одна третина львів’ян ставила металопластикові вікна та броньовані двері, друга – давала кожному охочому гроші, а третя – обіцяла всім майже задурно мармурові пам’ятники, але, звичайно, після вікон, дверей і грошей. Серед цих оголошень і красивих малюнків жінка знайшла невеличку графу «ТАКСІ», саме це слово колись і наштовхнуло її на думку про подорож. Жінка надягнула окуляри і впевнено набрала номер телефону. Після кількох гудків у рурці задзвенів жвавий дівочий голос:

– Таксі. Слухаю вас.

Ганна-Софія розгубилася: давно вона не розмовляла телефоном із чужими людьми.

– Так, мені потрібна автівка. Адреса – площа Кропивницького, 2.

– А куди їдете?

– Головний залізничний вокзал, – уже не замислюючись, промовила старенька.

Вона думала, що викличе здивування в диспетчера, адже це поруч із вказаною адресою, але голос беземоційно відрапортував:

– Добре, дайте свій номер телефону, машина під’їде через двадцять хвилин, ми вам повідомимо.

Ганна-Софія продиктувала свій номер телефону, при цьому промовивши:

– Дитинко, телефонувати немає потреби. Я вже спускаюся, щоб встигнути.

Ця фраза також не здивувала дівчину, яка відповіла:

– Гаразд, – і поклала слухавку.

Ганна-Софія поволі відійшла від телефону, одягнула пальто і, узявши шапку, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні в коридорі. Узяла в руки гребінець, згребла жмут срібного волосся докупи й швидко натягла головний убір, ховаючи все під нього, немов соромилася сивини. Далі довго та уважно дивилася на себе, потерла родиму плямку біля лівого вуха, неначе хотіла стерти її з обличчя. Не знати чому, але вона завжди так робила, чи їй було п’ятнадцять, чи п’ятдесят, чи, як зараз, без одного дня дев’яносто років.