Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 90

Побачивши Льоньку, товста й глевкувата, як недопечена перепічка, старостиха підхопилася, заохкала: «Бідна дитина! В отаку погоду по жар прибігло?» І староста зволив обізватись. Повагом звів закудлану голову, ворухнув пузцем і в кулак: «М-да, скажена погодка». З тою ж неквапливістю посунув до печі, власноручно вигріб кочергою купку вугілля, кинув його Льоньці у відро.

Спантеличений таким прийомом, Льонька вискочив на вулицю. Спрожогу ледь не тицьнувся носом у гуркітливе страховисько. Глибокою траншеєю повз німецький тягач. Гусениці вгризалися в спресовану товщу снігу, перемелюючи його на пісок; борошняний пил кружляв над гарматою, яка поволі сунулась за тягачем. Крізь білу завісу проглянуло зачохлене жерло. Гармата ще дивилась на схід, вона упиралася, погрозливо шкірилась, але якась нестримна сила штовхала її назад, звідкіль вона прийшла. Так задкує в свою нору хижак, рятуючись од заслуженої кари. «Он воно що! — подумав Льонька, згадавши незвичайні переміни в старостиній хаті. — Почули вовки: смаленим пахне».

Льонька обгорнув полою свій дорогоцінний скарб, а щоб зверху не задувало — шапкою прикрив цеберко. У щілинку видно: весело поблискують жарини. Немов підморгують хлопцеві: схились, погрієшся трішки. Ах, як приємно пахне димком, як лоскоче ніздрі духом жаркої черені!

Від матері не приховалося: прийшов Льонька з холоду, а щоки пашать, і в карих очах — вогненята. Радість? Звідки їй взятись. Може, то відбився блиск роздмуханих жарин, що пахкотять на дні відерця?..

А тут і Валько став на порозі. В саморобних чунях — повно снігу. Латана-перелатана фуфайчина взялась корою. Кинув спересердя на долівку оберемок хмизу. Пурхне він у печі — й духу не почуєш у хаті.

— Цурки ніде не знайдеш. Порубали німчаї, попалили.

Мати заходилась розпалювати плитку.

— Що, німця зігрівати? — Валько бликнув на Куцмана. — Скину!

— Який то німець? Горе одне…

* * *

В хату просунулась собача морда, за нею — Лінц.

Рядовий Куцман нюхом відчув появу офіцера, його ніби здуло з лежанки. Під ноги Лінцу покотилось щось кругле — шинель віялом і лисина зверху. Гауптман і пес гавкнули в один голос. Клацнув незграбно каблуками лисий.

— Гав! Ти вже тут, пень дубовий?

— Так точно, гер гауптман!

— І вже хр-р-ропеш?

— Так точно, гер гауптман!

— Тобі наказано стоять на вар-р-ті?

— Так точно, гер гауптман!

— І ти залишив склад збр-р-рої?

— Так точно, гер гауптман!

Лінц, замахнувшись, хряснув по лисині — і вона пірнула в шинель. Із-під поли висунулась куценька рука, хапнула в кутку рогач і в сіни.

— Наз-з-зад!

Рука поміняла рогач на гвинтівку — це робилось блискавично, — і сірий клубок виприснув на вулицю. За ним, як мишачий хвіст, тяглась мотузка.

Вдень Льонька бачив: на «общинному» току, де навихрило кучугуру снігу, чорніє жалюгідний горбик. За спиною Куцмана — гора артилерійських снарядів, штабелі ящиків з мінами та гранатами.

Уткнувши гвинтівку в сніг, стоїть вартовий. Чоботи діряві, розтоптані, задерли на морозі носи. Вітер полоще солдатські кістки.