Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 89

Сміх розбирав малих пустунів. Іван не втерпів — пирснув в кулак. Німець плямкнув губами, повернувся на інший бік і захропів ще гучніше.

— Дай мені! — Івана замінив Петро.

Нарешті, «мухи» надокучили Куцману; він поморщив плюсклого носика, чхнув і проснувся. Заклопотано скотився з лежанки й подріботів до дверей.

Довго не повертався знадвору…

За вікнами гула хуртовина. На ніч брався сильний мороз, і давно нетоплена хата дихала крижаним холодом. Троє хлопчаків тулились один до одного, натягували на голі плечі свитку, одну на всіх, та холод все одно пробирав до кісток.

— Ма! Засвіти каганець — тепліше буде.

Блиснув каганець, заіскрились вкриті памороззю стіни, і від того стало ніби ще студеніше.

— Потерпіть, хлопчики, — винувато мовила ненька. — Мо, Валик принесе хоч сміття…

Дмухнуло снігом, затріпотів жовтий язичок каганця. Сінешні і хатні двері — навстіж… А в дверях — Куцман. Задубів — не ворухнеться. Шинель задерта на голову, штани заплутались.

— Двері, двері закривай! — мати на німця.

А той — ні звуку. Трясеться. Показує на пальцях: матка, допоможіть… замерзаю!

— Як?! Щоб з тебе душу видуло!..

Мовчить Куцман. Волочить по долівці підтяжки.

Ледь заліз на лежанку. Побачив на печі дітей, плаксиво закліпав безвіїми очима. Витяг фотокартки: «О, майн Ільза, о, майн кіндер». І довірливо — матері:

— Матка, война капут. Карошо!.. Отто цурюк — Тюрінгія… Му-у-у — коровка… Кіндер айн, цвай, драй — три кіндер. Такой маленький, — і показав на дітлашню, що виглядала із запічка.

Сповідь чужинця, мабуть, затурканого бідака, котрого війна відірвала від сім’ї й кинула в пекло, — ця щира сповідь зжалила материнське серце.

— То кінчайте війну. Ідіть з богом до своїх кіндерів. І нам дайте вже дихнути.

— Всьо! Война капут, матка… — з цими словами й заснув Куцман.

— Ладнай-бо, сину, плиту, — попросила мати. — Вже Вальчик скоро прийде.

Ох, і не хочеться злазити з печі! Долівка в хаті, як лід. Станеш босою ногою — дивись, так і прилипнеш.

Прицілившись, Льонька стрибнув з лежанки в розтоптані шкарбани. Аби пощастило знайти жарину. Коли ж воно топилося: вчора чи позавчора? Льонька одкрив дверцята — вітерцем потягло в трубу сизуватий пилок. Чорно й пусто в грубці, як і на душі в хлопця. Аж он в кутку — жменька попелу. Злиденний слід колишнього вогнища…

Льоньчині пальці, забруднені сажею, раптом завмерли: червоне вічко! Маленький полохливий вогник у купці попелу. Як він зберігся! Хлопець дмухнув — і жарина, наче зів’яла квітка, розкрила малинові пелюстки, кволо затріпотіла ними і… померкла…

Як побитий, взяв Льонька відро й пішов до старости. Більш ні в кого не розживешся зараз вогню. Вітер шарпав його за поли піджака, рвав з голови шапчину, білим помелом крутився під ногами, нагло штурхав у спину, з реготом обвивався круг тіла.

Тиша, якась незвичайна тиша стояла в старостиній хаті. Немов над покійником, схилилася в кутку Федорчиха. За столом, підпершись кулаками, сидів староста; в очах його — відчай зацькованого звіра. Що це з ними? Де їхня компанія, де гульня, де п’яне ревище?.. Тихо. Наче кісткою подавилися.