Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 48

Готувався до зустрічі з отим «цабе» і Швайка.

Це був найбезпутніший чоловік на селі. Намучилася з ним жінка, померла. Залишилось троє діток; колгосп допомагав одягати й годувати їх. Не було тих зборів, на яких не соромили б Швайку, не вимагали, щоб взявся за розум. І він ще так-сяк тримався. А тепер, при німцях, зовсім спився, забув про свою домівку; люди підібрали дітей, і батько махнув на них рукою.

За літо його хата облупилась, посунулась; криша світила дірками, в печі гуляв вітер. Все, що було в хаті, Швайка пропив, лишив собі тільки старе відро і торбу з тютюном. Спав на соломі у кутку, а коли дощ хлюпотів у вибиті шибки, брав шинельку і плентався до конюшні; ранком сторож викидав із жолоба — разом з об’їдками — закошланого волоцюгу.

І чого йому хотілось земельки — Швайка й сам не знав. Інколи, зігнувшись на гнилій підстілці, він бачив себе хазяїном на широкому лану. Іде за плугом, погейкує на круторогих… Та видіння швидко зникло з важкої на похмілля голови. Хотілось водички, хоч маленький ковток, але ж треба вставати, іти до криниці… а тіло скувала така застаріла, така дрімуча лінь і байдужість до всього, що й вогнем його не підняти з холодної постелі. І тоді із темних закутків душі просочувалась ненависть до найсвятішого — до землі: «Ану її, розпрокляту!» Та Швайка знав: ранком, коли за пляшкою самогону Федоренко знов підбиватиме його, обм’яклого і захмілілого, йти на уклін в райуправу, він байдуже погодиться: «Раз, трясця його матері, треба — пойду. Аякже! Буде земелька»…

…Розбризкуючи грязюку, з шумом і свистом мчала по вулиці бричка. В ній, по-панськи розвалившись, сиділо двоє: короткий неповороткий Федоренко (пика кругла й червона, як мідний таз) і сухий, наче дишло, Швайка. Біля кожної хати вони хрипіли п’яно й начальственно-грізно:

— Гей, розтуди вашу!.. Завтра в обід до школи! Німців, чуєте, проважаєм! Уперьод, на фронт!

«Пан» староста іржав, як жеребець, а управитель Швайка тихцем підхихикував, ховаючись за широкою спиною свого благодійника. Так, благодійника, бо це ж за проханням старости його, Швайку, призначили управителем. Тепер вони вдвох — хазяї, пани над селом. Пий-гуляй, скільки душа бажає! Ось проведемо військо на фронт, буде гражданська власть — може, народ втихомириться. Кого за ребра візьмемо, кого земелькою задобримо. А то, бач, красна сволота, з німцями надумали шуткувать: там листочок паскудний підкинуть, там зіпсують машину, там кабель поріжуть. А комендант із кого нерви мотає? Із старости. «Пристрелю, — каже, — як собаку, коли диверсантів не зловите!» Еге ж, піди злови, коли усі вовком дивляться на германців. Та й мене, старосту, аби їхня воля, давно б із світу зжили. У-у-ух, сволота, до одного — в яму, нікого не пожалів би. Мене хіба пожаліли: за мішечок фуражу — в тюрму. Я їм не забуду! Я доберусь до них!..

Федоренко із присвистом хльоскає коней батогом, і бричка, мало не перекидаючись, летить по розгрузлій дорозі.