Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 47

— Оце щоб побачив батько, сказав би: кому ж ви помагаєте, голубчики?

Почувши слово «батько», зітхнули обидва Лебедики. Видно, згадався пропахлий бензином тракторист, який орав десь землю танковими снарядами. А вони, солдатські діти, ще й підсобляють німцям.

І тут Льонька ляснув себе долонею по лобі. Він пошептався з Лебедиками, Лебедики передали його слова хлопцям. І закипіла робота! Ліщинська була здивована: що трапилось з учнями? То, мов неживі, ледь волочили ноги, все хитрували, аби ушитися з її очей, а це один поперед одного несуть зілля. Та ще як утрамбовують: в кожному відрі — по 4, по 5 кілограмів! Вже до обіду план був перевиконаний вдвічі.

Наступного дня Льонька старався за двох. Адик аж зеленів від заздрощів, він обливався потом, не розгинав спини, та все ж був останнім. Ліщинська гарчала на нього: «Ворушись скоріше, тетеря!» Все б ішло добре, якби не підслідкував Адик. Коли Льонька поставив відро на ваги і не без задоволення відзначив про себе: «Ого! Аж сім кілограмів!» — Адик шепнув щось матері.

— Та невже? — і Ліщинська умить запустила руку в відро.

У Льоньки потемніло в очах: під шпоришем лежить камінь. Важкий сірий камінь — їх багато за клубом.

Холодні пальці вп’ялися в його плече. Над вухом засичало:

— Ага, с-с-спіймався, виродок! Ну!.. Скільки каменів нано-с-с-сив?

Що ти їй скажеш? Не признаватися ж, що носили каміння гуртом, що вчора повезла машина табунчанський «подарунок» німецьким солдатам — повні ящики бур’яну впереміж з кам’яними головешками.

— Адик, поклич німців! Куди пішли? До ставка? Тоді сам неси різки.

Ліщинська за вухо пригнула настраханого Льоньку до землі.

— Бий!

Цьвохнула різка, вогнем пеконуло по литках.

— Креши, не жалій! Він жалів тебе, коли видирав годинника?!

По ногах, по спині — цьвох, цьвох, цьвох! Льонька весь зіщулився, стиснувся пружиною і, вкусивши Ліщинську за лікоть, виприснув з її судорожно чіпких рук.

Вже на дорозі почув дикі виляски — то захлинався писклявим сміхом Адик. А Ліщинська стояла з перекошеним ротом і сипала прокльони.

— Чорнорота!.. гадина! — скрикнув котрийсь Лебедик; брати витрусили в канаву зілля, вірніше камінь, притрушений зеленню, і подалися додому.

Учні, мов сполохані горобці, розлетілися у всі боки.

* * *

Відшуміли рясні вересневі зливи, легким павутинням спливло бабине літо. Люди із смутком дивилися на поля, що заростали бур’янами. Вже давно відсіятися пора, але руки ні до чого не бралися. І в душі хлібороба чорним осотом пробивалася тривога: прийде весна, загляне в комори — пусто. Німці вивезли все, що було на току; жінки вишкрібали із засіків останнє, щоб спекти дітям коржа. Чим сіяти? І як взагалі жити? Колгоспів, звісно, не буде: згадай при чужинцю слово «колгосп», як він, звірюка, за нагана хапається: «Большевік! Капут!..»

Кажуть, ніби в селах ладнають якісь земельні общини, а що воно таке, община, ніхто гаразд не знав. Федоренко об’явив: приїде з району зондеркомісар (староста шанобливо підкреслив: мовляв, дуже велике цабе!), і все вирішиться. Хто мріяв про земельку, — а такі знайшлися, — з дня на день чекали поважного гостя.