Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 42

Десь над степом загуркотів літак, і німець, який сидів на високій підставці, гарячково закрутив коліщатка, повертаючи дуло зенітки. З натужним ревом прорізував небо чорнохрестий бомбовоз, і його до самого обрію проводжала роззявлена паща гармати. «Ти бач, і своїх бояться!» — кивнув Льоня братові.

Раптом зенітник крутнувся, витріщився на кущі, де залягли хлопці.

— Рус, рус!.. Цурюк! — підскочив солдат, наче його шилом шпигонули.

— Чого цурюкаєш, телепню? — огризнувся Валько. — Сам цурюкай… поки живий. Це наш сад, — і брати з незалежним виглядом побрели вниз до берега. Валько сердито зафутболив порожню консервну банку. — Напаскудили тут, кабани!

Стежка привела їх до густого вишняку, і Льонька нагадав братові, чого, власне, вони забралися у шкільний сад:

— Десь отут Грицько копався. Ага, під вишнями.

Валько пригнувся і заходився обмацувати руками траву.

Довга чуприна лізла в очі, заважала йому. Дивне волосся у брата! Взимку темне й жорстке, не розчешеш його; а за літо вигорить — стане біле й м’якеньке, ніби куделя. Повзаючи на колінах, Валько весь час поправляв непокірного чуба — сіпав головою, як та курка, що порпається в попелищі.

— Сюди! — гукнув старший. — Знайшов!

Він розгріб пожовкле листя — під ним була купка сирої землі. Грицько хитро замаскував свою схованку — утрамбував лопаткою чорнозем, притрусив зверху травою.

— Ану, що там! — підганяв Льонька брата. — Давай, скоріше!

— Може, не треба? Поліземо — а тут щось серйозне.

— Чого там! Подивимось — і цурюк… сховаємо.

Брат нехотя почав копирсатися в землі. Пальці натрапили на щось тверде. Фанера! Точніше — коробка. Невелика, але досить важка. Витягли її удвох, і Льонька з нетерпінням відхилив кришку: оце так штука! З провідками, з котушками!

— Фю-ю-у! — присвиснув Валько. — Радіо!

— Москву можна послухати?

Валько тицьнув малому під ніс кулака:

— Я тебе послухаю! Оглухнеш!.. Ти нічого не бачив, чуєш! — і ще раз пригрозив кулаком. — Тріпло!

«Тю на нього! — відсахнувся Льонька од брата. — Наче здурів! Чого це він розходився?» Іншим разом Льоня віддячив би Валькові, а тепер — йому було цілком ясно — не до гризні. Треба сховати Гришин радіоприймач. Негайно! І як можна краще! Отак поставити в яму коробку, загорнути землею, приплескать долонею, щоб дощем не залило. А поверх — трави і листя. Готово! Відійшли убік, глянули: слідів, здається, не видно.

«Де взяв Гриша приймач? — хотілось дізнатися Льоні. — І навіщо він Хмельовому?.. Тут щось не просте…» Можна було б запитати у Валька, але в нього одна відповідь: «Мовчи та диш — подумають, що спиш». Або ще так: «Будеш все знати — борода виросте».

Льонька вже запримітив: і Ліда щось приховує від них. Якось за вечерею вона сказала:

— Комендант вивісив у селі наказ… щоб злочинців допомогли зловити. Бачили їхніх важковозів? Здорові такі, товстоногі. Голландські коні. Так от, подохли.

— Не подохли, — буркнув Валько, наминаючи картоплю. — Їх просто обдуло… од прілого вівса. Німці в ставок загнали — не помогло. Пристрелили.

— Звідки ти знаєш?

— А ти звідки?