Читать «Спустошення» онлайн - страница 71

— Не те, щоб я добре розумів, про що ви, — сказав Аркадій. — Та мені здається, що до вас уже стикалися з цією проблемою. У «Дао-де-Цзин» згадується щось на зразок того, що стати цілим може той, хто дозволяє собі бути поділеним на шматки, а здобуває все той, хто відпускає все. Але це трохи вище мого рівня розуміння. Можливо, ви сам краще розберетеся, якщо перечитаєте. Проте мені здається, ви переживаєте за щось більше ніж за вдало обрану долю.

— Скажіть, Аркадію, ви вірите, що історія рухається ривками? Що в ній є неоднорідності і, можливо, відхилення від першопочаткової траєкторії? Ви вірите в призначення?

— Гадаю, історія — це щось як протокол наших непорозумінь, — відказав Аркадій. — Це радше фіксація людських слабкостей, а не перемог. Хоча з погляду естетики весь цей крах людських сподівань — красивий з вигляду.

— Ви вважаєте, що в основі лежить хаос? Але я не знаю, як агностицизм може примирити красу і відчай.

— Мені здається, єдиною мовою, яка може щось пояснити про цей світ, є мова поезії. Поезія алогічна.

— Я завжди гадав, поезія — це для сентиментальних.

Аркадій усміхнувся.

— Поезія — це не рими. Поезія має народитися, перш ніж про неї можна буде щось сказати. Колись я був дуже зухвалим молодим чоловіком. Я був упевнений, що все розумію, розумію, що таке справедливість, що таке гідність і обов’язок. І намагався діяти так, щоб цю саму гідність і справедливість утверджувати. Та коли трохи попрацював у прокуратурі, я відчув, що моє розуміння не співпадає з розуміннями світу. І я довго намагався второпати, чому все не так, як я уявив і помріяв. Чому речі стаються. Чому існує невідворотність. І як можна жити і не покінчити з собою у світі, де ця невідворотність існує. Де, власне, невідворотність виконує головну роль. В якийсь момент я вже навіть був готовий зробити цей крок, майже як ви, — мав табельну зброю і, в принципі, вже примірявся, як це — коли спускаєш гачок і влучаєш собі в скроню. А потім зрозумів, що не там шукаю сенс. Що він — не в справедливості і не в гідності, хоча без них він не можливий. Моя думка далі не линула — просто не мала куди прагнути. І коли я збагнув, що дійшов до межі мислення, зрозумів навіщо існує поезія. Вона починається там, де закінчуються звичайні слова. Там, де закінчується логіка і аргументи. І в ній я знайшов виправдання для невідворотності світу і для самого себе, для того, щоб жити, не натискаючи гачок на пістолеті. І тоді все стало на місця. Я зрозумів, що між мною і невідворотністю цього світу існує певна шпарина, місце для свободи. Світ все одно рано чи пізно візьме гору, та перш ніж це станеться, є якийсь люф. І я зрозумів, що цей люф — це і є чиста поезія. Це і є безсмертя.