Читать «Спустошення» онлайн - страница 62

— Ріка стрімка, — сказав Карманов, коли вони випливли на середину водойми. — Постійно треба підправляти курс. Ось там має бути яма. Кинемо там приманку на сома.

Вони підплили проти течії до високої кручі, вимитої пливкою течією Десни. З кручі звисала, торкаючись гіллям води, одразу ціла аркада верб, тож гребти доводилось тихо, пробираючись крізь хащі верболозу.

— Сом добре йде на кров, — сказав Карманов. — Я йому закладаю варену бичу кров, у мене ще залишилося трохи з літа.

Коли з розставлянням сіток було завершено, Карманов наказав мені взяти курс на середину ріки, де бистрина була трохи спокійніша, і там ми вже занурили наші спінінги. Ми сиділи з вудками, закинутими на кілька десятків метрів по різні боки човна, й у мене не минало відчуття, наче ми повисаємо не в конкретному місці на Десні, а в якійсь магічній точці в часі — між минулим і майбутнім, між літом і осінню. Небо з його свинцево-білими хмаринами відображалося в дзеркалі води, і мені здавалося, що Києва більше не буде, а буде тільки ця блаженна хвилина, відтепер — вічно: ми в маленькому човнику між двох берегів, між двох часів, нерухомі, такі далекі одне від одного, що по-своєму стаємо близькими.

— Як ти бачиш своє майбутнє, Могило? — спитав у якийсь момент Карманов, учергове закинувши спінінг.

— Залежить від завдань, які будемо ставити, — озвався Федір.

— Ну, а загалом? Ти хочеш мати сім’ю, дітей?

— Я чайлд-фрі, — відповів Федір. — Хочу зекономити місце на планеті.

— У тебе є дівчина? — цікавився далі він.

— Намагаюся зблизитися з однією людиною.

— Інші завжди забирають наш час. Час — це найцінніше, — сказав Карманов. — Можливо, потім доведеться розійтися з нею, якщо справа набере обертів.

Карманов кинув на нього уважний погляд.

— А про що йдеться? — спитав Федір.

— У нас уже давно назріла одна розмова, — відказав той. — Я відкладав її, скільки міг, та зараз ми мусимо цю тему зачепити. Ти вже здогадуєшся, про що я?

— Ні.

— Могило, я привіз тебе сюди на річку, де живе моя душа. Тут я є самим собою. Я більше не повторюватиму того, що скажу зараз. Якщо ти вирішиш, що я — божевільний і що це нонсенс, я це прийму, і ми забудемо про цю розмову... — Карманов замовк на секунду, підперши губи пальцями. — Я з дитинства відчував, що я особливий. Що я не такий, як інші діти. У мене було сильне відчуття ще змалку, що я маю зробити у житті щось дуже важливе. Що у мене є якась місія. Знаю, що таке вже було в історії, що я не перший, хто приходить сюди з таким відчуттям. Я знаю, що це — якась древня традиція. Така древня, що вона, можна сказати, тягнеться з сивої давнини. В історії періодично бувають люди, які виходять за межі сценарію. Вони приходять для того, щоб розпочати все заново, щоб дати світові новий поштовх. Такі люди сотворяють нове життя. Я відчуваю, що я — така людина, Могило, — Карманов уважно подивився на Федора. — І повір, я це кажу не для того, щоб якось виділитися зараз. Повір, це достатньо непроста ноша — жити з таким відчуттям.

— Я з дитинства вмів притягувати події, — мовив він далі. — Умів зосереджуватися на якійсь задачі і досягав успіху. А коли я щось хотів — воно обов’язково справджувалося. Наприклад, я хотів працювати на радіо, і мене взяли на «Ехо Москви». В якийсь момент я став бачити, як течуть гроші. Почав чути їх носом — просто знав: треба зробити те-то і те-то, і це буде удача. Але мені вже не хочеться займатися бізнесом — я вже цей сценарій відіграв. Час робити щось справжнє.