Читать «Спустошення» онлайн - страница 47

— Вона любить запізнюватися, — додала Смирна.

—Я можу викрасти тебе у неї?

— Спробуй, — сказала вона. — Ми можемо піти на «Гогольфест» — я віддам ключі від квартири своїй приятельці.

Він простягнув Смирні руку, і вона зробила кілька кроків вниз сходинками до нього.

— Тоді ти будеш вільна?

— Так, і тоді я буду вільна.

* * *

Фестиваль був у самому розпалі. Вони все звертали на тихі алеї, наштовхуючись то тут, то там на розкидані по території експонати сучасного мистецтва і на чергові потаємні сцени з театральною програмою, але гучна музика, запахи вуличної їжі, юрми людей не полишали їх і тут. Та Федір не помічав натовпу людей навколо— йому здавалося, що навколо них завмерла громоподібна тиша і що вони блукають проходами старої кіностудії удвох, у повній самотності.

— У тебе хтось є? — спитав він, і Смирна зашарілася, потупивши погляд.

— Я гуляю сама по собі. А ти?

— Також. Це мій природній стан — бути самому.

У їхній прогулянці мовчанка була головним супутником.

— Тоді... на пустирі... Мені здалося, що ти — хтось особливий у моєму житті, — сказав урешті Федір.

— Я теж іноді згадувала про тебе — сказала Смирна. — Не маю де заночувати сьогодні. Я чекала на подружку, щоб заночувати у неї.

Ти можеш заночуватиу мене. Без нічого такого. Є хліб, сир, свіжий гіркий перець... У мене є трохи кави. Є трохи трави.

— У тебе можна курити на кухні? — спитала вона так, наче це було вирішальним для неї.

— У мене можна курити, де лишень заманеться. Ми можемо ще трохи прогулятися? Я відчуваю дивний спокій, коли ти поруч.

Доїдаючи морозиво, майже мовчки, вони прогулювалися алеями, спостерігаючи за тим, як спадають сутінки.

— Люблю сутінки, — сказала вона. — Це магічна пора.

— Я також, — озвався він, і у них знову не стало тем для балачок, а було лише відчуття повноти.

* * *

Проспект Перемоги. Ніч. Траса з шугаючими по ній автомобілями. Усе було таким швидким, а він таким повільним. І йому геть не хотілося назад, у швидкість.

Праворуч Індустріальний міст, ліворуч — рукав проспекту Перемоги. Навпроти — потворні вивіски і понатицювані кіоски. Під травою він почувався чужим до цього світу.

— Сюди, — сказав він Смирні, й вона слухняно пішла за ним до автомобіля. Поки він відчиняв дверцята, дух сумніву востаннє вирішив подати свій голос. Уже сівши за кермо, Федір наважився сказати: — Не знаю, чи правильно роблю. Можливо, ми не мали перетинатися. Можливо, тобі треба було піти з подругою... Це все якось занадто... Занадто невипадково... Можливо, нам не треба втручатися в це плетиво зв’язків. Ти розумієш, про що я?

Вона поклала свою руку на його, м’яко, впевнено, заглянувши йому в вічі своїми блискучими обсидіановими очима, й сказала:

— Ти все зробив правильно.

Вони їхали мовчки. Федір увімкнув радіо, аби просто щось грало. Йому ставало все ніяковіше від того, що поруч присутня незнайома людина. У голові продовжував стояти спогад про Заруб — і його побажання. Присутність Смирни наче була доказом того, що глибинні пласти механічної сцени його життя почали рухатися, і за невидимим сигналом режисера на неї вивели декорації, які свідчили про початок нового сюжету.