Читать «Спустошення» онлайн - страница 28
Любко Дереш
«Еті прідуркі хотят спіліть вот ето дєрєво, — сказав чоловік абсолютно рівним голосом, поплескавши рукою по товстому дубові. — І я іх предупредив: еслі оні хоть на сантиметр ще наблизяться, я іх прикончу, ето я ім обєщаю».
Говорив він російською з сильним українським акцентом, і говорив він як у Бабеля: хотілося, щоб він сказав щось іще.
Дерево, за яке йшла мова, видавалося старим і крислатим, і Федір зрозумів, що стоїть на правильному боці.
«Слушай, мужик, ну будь умним, отойди, а?» — з цими словами білявий хлоп’яга з бензопилкою смикнув за кільце і заніс її у повітря. Мотор пилки заревів, а стрічка тонко задзвеніла.
Чоловік із лисиною і ножем у руках відступив ще на крок до дерева, майже впершись у нього спиною.
«Я ста́рий алкаш, і мнє тірять нєчєго, — сказав він, і Федір заворожено дивився, як рухаються його губи, вимовляючи ці прості, переконливі слова. — А ти ще молодой, щоб умирати тут. Обєщаю, смєрть буде бистрою, поскольку ножик очєнь острий. Можеш начінать. Могу гарантіровать, шо ми ляжемо тут вмєстє. Хорошо подумай, етого лі ти хочєш».
Я відчув, як між чоловіком з ножем і молодим бугаєм відбувається протистояння воль: і той білий відчув, що старому справді втрачати нічого. У цей момент він раптом пошкодував, що піддався своїй нерозсудливості, ставши поміж цими двома сторонами, але в нього, немов мимоволі, з вуст злетіли слова:
«Мужики, брейк. Дерево пиляти не смій, ясно? Тут заповідник, якщо не ясно. Я журналіст, ідіть з цією пилкою подалі, щоб у вас потім проблем не було».
Його чорнявий товариш стояв мовчки, не зважуючись зайняти чиюсь позицію. Білий підтиснув губи і вигляд мав суворий і рішучий.
Лисий із ножем дивився похмуро, з-під лоба. Погляд у нього був непохитний, підборіддя задерте догори. Дивився він білому просто в очі, а нижню губу недобре виставив уперед.
Нарешті щось помінялося в повітрі, і бугай із явним невдоволенням опустив бензопилку й тут же вимкнув її.
«Ето правільноє рєшєніє, — прокоментував чоловік із ножем. — Уходітє, пока не пролила́ся кров».
«Ладно, Стьопа, — озвався врешті білявий із виглядом переможеного. — Поїхали лучче на Бучак, шо з придурков возьмеш».
За якихось три хвилини їх уже там не було: вони кинули назад свої ще не розкладені речі, бензопилку в багажник машини, і разом зі своїми тьолками, які весь цей час вели себе вкрай мудро і не втручалися в цей діалог, зникли на лісовій дорозі, здійнявши наостанок хмару куряви.
«Еті придурки не понімають, що вони находяться в Зоні, а в Зоні так вести себе нєльзя. Інакше наказаніє буде очєнь суровим», — сказав мій новий знайомий.
Чоловік склав ножа і присів до зачовганого пакета, що валявся біля дерева. Він дістав із кулька пляшечку з-під води і з горлечка зробив пару добрих ковтків.
«Самогон, — сказав чоловік. — Обично ні с кєм не ділюсь, но в данном случаї могу сдєлать ісключєніє. Етому дєрєву сто лєт. Ти мені помог захистити його».
«Дякую», — Федір зробив ковток браги, що тхнула сивушними маслами,
