Читать «Спустошення» онлайн - страница 13

— Знаєш, напевне, це мій останній концерт. Не хочу надалі виступати. Набридло. Іноді мені хочеться, як ти сказав сьогодні, просто вийти у вікно, щоб не бачити всього цього.

— Розумію, — озвався Федір. — Я теж сьогодні брав своє останнє інтерв’ю.

— Останнє інтерв’ю? Чувак, тобі не можна зупинятися! У тебе це класно виходить.

— Знаю. Та все одно це було останнє моє інтерв’ю.

— Поважаю, — сказав Лулу. — Слухай. Саме хотів попросити тебе. Чисто для мене. Я хотів познайомити тебе з Кармановим. Це мій спонсор. От із ким потрібно зробити останнє інтерв’ю. Він трошки з нахилами в педерастію, правда. Любить молоденьких хлопчиків. Але він цікавий. Вони там зараз із партнерами сидять на горі, кокс ню­хають, поки вони ще не сильно обдовбалися, варто з ним познайомитися. Думаю, це може бути дуже цікаве інтерв’ю, ти завжди знаєш, як розговорити людину. Нехай це буде постскриптум до твоєї кар’єри. Він просто космос. Повір, це буде реально щось для історії.

— Здається, я, як і ти, вже не вірю в історію, — Федір відкинув голову на диван і заплющив очі. Де я, що я роблю? Я в гримерці якогось підліткового емо-ідола. Ми тремо з ним, як старі друзяки. І всі ці наші розмови не мають жодного значення. — Гаразд, старий. Тільки тому, що повірив тобі сьогодні. Ти мене зможеш якось проштовхнути до них?

— Докуримо і підемо.

— Це все немає значення, — сказав Федір. — Чорт. Усе це. Немає жодного значення.

— Тру.

— У мене відчуття, що ми знаємо один одного цілу вічність.

— У мене теж, — посміхнувся Лулу. — Треба йти. Мені скоро на сцену.

Лулу повів Федора назад у пекло спітнілих людських тіл, що терлися в коридорах біля гримерки. Він підкликав одного з охоронців, який стояв перед сходами на другий поверх.

— Николай, привет. Это Федор Могыла, известный киевский тележурналист. Можешь провести его к Диме? У него есть к нему небольшой разговор.

— Да, пройдемте, — охоронець Ніколай, не кажучи ані слова, провів його через скляні двері з електронним ключем і вивів на балкон, звідки відкривався вид на сцену. На балконі горіли червоні лампи, і риси людей розчинялися в цьому інфернальному жареві. У повітрі, наче червоний туман, висів аромат розпусти.

— Вот, прошу. — Ніколай підвів його до чоловіка у футболці, який практично лежав, витягнувши ноги, у фотелі. — Дмитрий Иванович, к вам гости от Лулу.

— Слушаю вас, — чоловік у футболці з іронією подивився на нього, не вважаючи за потрібне підтягнути, скажімо, ноги. Це і був чоловік, який сьогодні привіз Октябрьова, — бізнесмен Дмитро Карманов.

— Вітаю, пане Карманов. Звернутися до вас мені порекомендував Лулу. Я хочу домовитися з Вами про інтерв’ю. Федір Могила — журналіст. Лулу сказав, що ви — космос.

Він простягнув Карманову картку зі словами «ӨЕДІРЪ МОГИЛА / PHÆDRUS MOHYŁA» і мобільним телефоном на звороті.

— Космос? — усміхнувся Карманов, розглядаючи його візитівку. — Так, космос — це я.

— З Вами можна було б зробити інтерв’ю?

— Я Вам задзвоню, Федоре. Моя дружина від вас у захваті, тому ми, можна сказати, вже знайомі. Ми обов’язково поспілкуємося.