Читать «Київська Русь» онлайн - страница 95

Таким чином, незважаючи на утвердження в Новгороді республіканських порядків, князь залишався досить значною політичною фігурою. Коли б це було не так, боротьба довкола новгородського столу, яку вели великі київські князі і князі — претенденти на загальноруське старійшинство, не мала б розумного пояснення. Не вирували б пристрасті з приводу “угодності” князя і в самому Новгороді. Часта зміна князів на новгородському столі, як це не парадоксально, свідчила не стільки про їх безправ’я, скільки про постійне прагнення боярства до обмеження князівських прерогатив. Це породжувало взаємні претензії до частих князівсько-боярських конфліктів. Не сприяло стабілізації єдиновладдя в Новгороді і те, що він не виділився у спадкову вотчину якоїсь князівської гілки.

Як свідчить літопис, зміна князів на новгородському столі відбувалась услід за зміною князів на київському столі, причому новгородці, як правило, запрошували до себе сина або брата великого князя. Сильні претенденти на Київ також намагались утвердити в Новгороді свого ставленика. Так було і за Юрія Довгорукого, така ситуація склалась і тепер, коли прагнув до Києва Андрій Боголюбський.

Його спроби відірвати Новгород від Києва і посадити там князем вигнаного Ростиславича виявилися невдалими. Тоді Боголюбський спрямовує всі сили своїх союзників на південь. У 1169 р. проти Мстислава виступило 12 князів, котрі йшли з семи кінців Русі — всі Ростиславичі, Олег і Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович та ін. За повідомленням Никонівського літопису, до сил руських князів приєдналися “половецкие князи с половцы и угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупиша идоша к Киеву”. Після тривалої облоги Київ було взято. Літописець пише: “И грабиша за два дня весь градъ, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же ... и взяша имѣнья множьство, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша”.

Вперше за багато вічну історію “мати городам руським” піддалася такому сильному розгрому руськими князями. По-різному оцінювали історики цей факт. С.М. Соловйов вбачав суть справи в тому, що Київ вперше було взято при всезагальному відпорі його жителів”. В.І. Сергеєвич та інші історики вважали пограбування Києва результатом помсти підлеглих племен за його гегемонію і централізаторську політику. Б.О. Рибаков не схильний перебільшувати наслідки розгрому. Історики, на його думку, були введені в оману описом дводенного розгрому міста літописом Печерського монастиря, що його підпалили переможці. Крім літературної майстерності Полікарпа, а саме йому, як вважає Б.О. Рибаков, належав опис подій, жодних об’єктивних даних про погром Києва немає. Деякі історики намагаються на цьому прикладі показати вияв нібито одвічного антагонізму між росіянами і українцями. Безпідставність цієї тези надто очевидна. У поході на Київ брали участь не тільки і не стільки суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції відносно столиці Русі здійснювали й інші князі, зокрема Всеволод Ольгович, Роман Мстиславич і Рюрик Ростиславич, котрі займали чернігівський, волинський і київський столи. Це була боротьба за владу, за старшинство серед давньоруських князів, представників однієї країни і єдиної народності. Тлумачити її інакше — означає свідомо спотворювати істину.