Читать «Київська Русь» онлайн - страница 85

Незалежне становище, як і раніше, зберегли лише Суздальська і Галицька землі, які спільно виступали в боротьбі з Києвом. Успішні походи Ізяслава проти Юрія Довгорукого і галицьких князів, у яких крім сил київських, чернігівських, переяславських і чорноклобуцьких брали активну участь полки з Володимира, Дорогобужа, Тихомля і Берестя (де сиділи брати і сини Ізяслава), дозволяли сподіватися, що йому вдасться залучити до сфери політичного впливу Києва і ці окраїнні землі Русі. Відновити систему, яка пов’язувала довколо Києва всі землі, стати на чолі руських князів — це, на думку А.Є. Преснякова, постійна тенденція діяльності Ізяслава. Юрій Довгорукий, Святослав Ольгович, Володимирко Галицький змушені були уступити Ізяславу старійшинство. Вплив Києва поширився на Новгородське, Смоленське, Переяславське, Гродненське, Володимиро-Волинське князівства, де сиділи брати і сини Ізяслава. Смерть Ізяслава у 1154 р. обірвала його об’єднавчу діяльність у час її найбільших успіхів.

Київська земля у XII —XIII ст.

Безумовно, Ізяслав Мстиславич не в усьому був гідним своїх знаменитих предків — батька і діда, але після смерті Всеволода він лишався найвидатнішим політичним діячем Русі. На відміну від Ольговича, Ізяслав користувався широкою популярністю, чому сприяли як риси його вдачі, так і об’єднавча політика, яка об’єктивно, хотіли цього чи не хотіли удільні князі, позитивно сприймалася населенням давньоруських земель. Політика Ізяслава стосовно диких половців також зміцнювала його авторитет. Зайнятий внутрішніми справами, Ізяслав не часто ходив на половців, але його син Мстислав здійснив ряд успішних походів. Ізяслав жодного разу не вступав з половцями в союзні відносини; у цьому він був послідовним наступником своїх батька і діда.

Очевидно, позитивної оцінки заслуговує і спроба Ізяслава Мстиславича звільнитися від надмірного впливу на Русь Візантії, який вона здійснювала через митрополитів-греків. У 1147 р., скориставшись тим, що митрополича кафедра виявилася вакантною, собор руських єпископів за наполяганням Ізяслава вибрав митрополитом Климента Смолятича. Дослідники неодноразово зверталися до цієї події в церковно-політичному житті Русі, але оцінювали її по-різному. Одні вбачали в ній (як і в постанові митрополита Іларіона) прагнення руської церкви до більшої самостійності і націоналізації її ієрархії, інші, посилаючись на поодинокість подібних постанов, заперечували таку тезу. Для з’ясування істини слід звернутися до промови великого князя при відкритті собору руських єпископів, яка міститься в татищевському тексті: “Ныне митрополит русский умре, и церковь осталась без пастыря и начальника правления духовного, которого прежде великия князи, избирая, посылали для посвящения в Константинополь. И ныне избрать в моей воле, но в Царьград к патриарху послать для учнившегося смятения и многих междоусобий в нем не можно. К тому же от онаго митрополитов посвясчения чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользы”. Як бачимо, Ізяслав Мстиславич, ставлячи на митрополичу кафедру Киева русича, керувався абсолютно конкретними цілями. На жаль, ця акція не дала позитивних результатів. Ізяслава не підтримали всі єпископи і удільні князі; митрополит Климент тримався лише силою Ізяслава, а по його смерті змушений був залишити кафедру.