Читать «Київська Русь» онлайн - страница 66

Енергійна діяльність Мономаха, спрямована на відбиття нападів половців, зміцнення єдності країни, визначила його високий авторитет — і не тільки в середовищі правлячого класу, а й простого люду, на плечі якого важким тягарем лягали міжкнязівські чвари І половецькі вторгнення.

Великий київський князь Святополк Ізяславич як державний діяч ближче стояв до Олега “Гориславича”, ніж до Мономаха. Він змушений був брати активну участь у боротьбі з половцями і навіть спонукав до цього своїх васалів, але робив це майже завжди під тиском переяславського князя. У внутрішніх справах також був малоініціативним. Єдине, в чому проявлялась його винахідливість, — це у визискуванні народу і накладанні нових податків. Сріблолюбивий і скупий, як характеризує його літопис В.М. Татищева, великий князь проводив політику посилення експлуатації, заохочення лихварства. Він скомпрометував себе хабарними зв’язками з київським купецтвом, на користь якого ввів соляний податок. Цим Святополк викликав сильне невдоволення не лише київських низів, а й феодальних верхів, які не бажали поступатися своїм керівним становищем. Проти Святополка і його адміністрації назрівало повстання, але 16 квітня 1113 р. великий князь помер.

Храм Спаса на Берестові. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.О. Харламова

Повстання у Києві почалося після того, як Володимир Мономах черговий раз відмовився від пропозицій київського боярства зайняти великокняжий стіл. Головний удар киян був спрямований проти воєводи Путяти, правої руки Святополка, а також лихварів, чия неупорядкована і безконтрольна діяльність переповнила чашу терпіння народу. На перших порах велика земельна знать своєю мовчазною згодою, по суті, сприяла повсталим, однак у розширенні руху, який міг загрожувати і її благополуччю, зацікавлена не була. До Мономаха терміново направляють іще одну делегацію з повторним запрошенням до Києва, і при цьому, побоюючись нової відмови, вказують Мономаху на можливе розширення народного повстання. “Поиди, княже, Киеву: аще ли не поидеши, то вѣси яко много зла уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцьких, но и жиды грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на монастырѣ, и будеши отвѣтъ имѣлъ, княже, аже ти монастырѣ разъграбять”.

Сказане свідчить про розгубленість феодальних верхів Києва, які боялися, що з ними трапиться те саме, що з Путятою і лихварями. Вони розраховували, що саме Мономах зуміє придушити цей рух — “да вшед, уставить крамолу, сущую в людьях”, і їх сподівання виявилися небезпідставними. “Народний обранець”, як нерідко зображують Мономаха, справді усмирив повсталих: “и въшѣд утоли мятежъ и гълку в людѣх”.