Читать «Київська Русь» онлайн - страница 3

Обидві концепції, по суті, продовжили традиції місцевого літописання епохи феодальної роздробленості, згідно з якими історичними правонаступниками Київської Русі виступали, в одному випадку, Галицько-Волинська держава, в іншому — Північно-Східна Русь.

У радянській історіографії панівною була точка зору, за якою Київська Русь після 30-х років XII ст. розпалась на 14 — 15 незалежних земель-князівств. При такому підході суспільно-політичне життя всієї країни, хоча і діалектично-суперечливе, штучно обмежувалось кордонами окремих земель, а загальна перспектива історичного розвитку Русі зовсім втрачалася.

У руслі цієї офіційної концепції розвивалась і українська історіографія. Поодинокі випадки критичного ставлення до неї викликали різко негативну реакцію. Істориків, які обстоювали єдність Русі на чолі з Києвом упродовж IX — 40-х років XIII ст., називали “києвоцентристами”, що досить близько було до звинувачення в українському націоналізмі.

Українські історики діаспори в переважній своїй більшості розуміли Київську Русь в етнографічних межах українського народу; все, що було за ними, вважалося колоніальною периферією, яка не мала органічного зв'язку з Києвом. Це відповідає концепції М.С. Грушевського, згідно з якою “південь був колискою культурного і суспільного укладу Київської Русі, а найдавніша епоха українського життя майже співпадає з поняттям історії цієї останньої”.

На жаль, тенденція обмежити зміст поняття “Київська Русь” лише територіальними межами сучасної України має місце і в наш час. І не лише в історичній белетристиці, а й у працях деяких істориків. Така тенденція не може бути визнана науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Неупереджений їх аналіз показує, що Київська Русь IX — XIII ст. становила цілісний державний організм, хоч і вражений феодальним сепаратизмом. На першому етапі її існування (з IX по 30-ті роки XII ст.) сформувалися всі основні інститути влади (князь, собор, снем, віче, ряд), внутрішня адміністративно-територіальна структура, визначилися державні кордони. Політична форма являла собою ранньофеодальну монархію з виразними елементами федералізму.

На другому етапі (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) Русь стала федерацією відносно самостійних князівств на чолі з Києвом і великим київським князем як старійшиною руських князів. Київ хоч і втратив багато з своєї колишньої величі, але лишався політичним центром країни, символом її етнокультурної єдності, церковною столицею. У домонгольський період його не могли заступити ні Володимир-на-Клязьмі, ні Галич.

У пропонованій праці, як і в ряді попередніх, автор відійшов від схеми поземельного чи регіонального викладу історії Русі, а розглядає її в повному соціально-політичному, економічному, етнокультурному і територіальному обсягах. Така позиція дозволяє глибше осягнути те значне історичне явище, яким була Київська Русь, простежити еволюцію її державного розвитку, єдність історико-культурного життя всіх її складових частин, що перебували у тісній взаємодії з Києвом і між собою.