Читать «Київська Русь» онлайн - страница 2

Слово “Україна" в часи Русі не було власною назвою ні цілої держави, ні якоїсь її конкретної частини, ні народу. В літописах домонгольського періоду воно зустрічається всього тричі і завжди у значенні окраїни землі — князівства.

Під 1187 р. у посмертному літописному панегірику переяславському князю Володимиру Глібовичу записано: “И плакашася по немъ ecu Переяславци... о нем же Украина много постона”. У 1189р. галичани запросили на князювання Ростислава Берладнича, який прийняв запрошення і виступив із Смоленська до Галичини: “И приѣхавшю же ему ко украинѣ Галичькой и взя два города Галичькыи и оттолѣ поиде к Галичю”. У 1213 р. Данило Романович з братом Васильком повернули під свою владу “Берестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ, и всю Украйну”.

Із контексту цих літописних статей — 1187, 1189 і 1213 рр. — видно, що в них ідеться про окраїнні території Переяславського, Галицького і Володимирського князівств, і вводити це локально-географічне визначення в назву держави Русь немає жодних підстав.

Що стосується інших термінів історіографічного походження, то вони також не вповні адекватні явищу, яке означають. Жоден із них, по суті, нічого не додав до літописних назв першої східнослов'янської держави — “Руська земля” або “Русь'. Логічно при наявності історичної назви користуватися нею, а не її замінниками. Але зробити це не просто. Історіографічні терміни мають широке і тривале вживання, з ними асоціюються конкретні історичні реалії і відмовитись від цих, хай і умовних, але узвичаєних назв практично неможливо.

Київській Русі присвячена велика наукова література. Вітчизняна історіографія має ряд фундаментальних монографічних досліджень, у яких розгорнута широка панорама історичного розвитку однієї з найбільших держав середньовічної Європи. В українській історичній науці це праці М.І. Костомарова та М.С. Грушевського. Незважаючи на переважання сюжетів південноруської історії — як природного підґрунтя української — Русь висвітлювалась названими авторами у її повному територіальному, хронологічному та історико-культурному обсягах. У монографії “Київська Русь М.С. Грушевський підкреслював, що в його викладі історії України-Руси хоч і відсутня місцева історія північно-західних і північно-східних областей (які лежали за межами української колонізації), але детально розглядається спільна культурна спадщина, якою володіли східноєвропейські племена в епоху творення Київської держави, і ті спільні умови розвитку культурного і суспільного процесу, що поширювались і на провінції Київської держави. Безпосереднім продовженням Київської Русі, згідно з М.С. Грушевським, стала Галицько-Волинська держава XIII — XIV ст., але тенденція до зміщення політичного центру на захід визначилась уже в давньоруський період історії.

Аналогічний підхід характеризує і праці російських істориків (М.М. Карамзіна, С.М. Соловйова, В.И. Ключевського), з тією лише різницею, що, на їх думку, природним продовженням Київської стала Північно-Східна Русь і політичний центр держави вже з 60-х років XII ст. перемістився з Києва до Володимира-на-Клязьмі.