Читать «Київська Русь» онлайн - страница 5
Петро Петрович Толочко
Джерелознавчий аналіз “Повісті”, здійснений Б.О. Рибаковим, показав, що працю Нестора в часи Мономаха — Мстислава піддали тенденційному редагуванню. В результаті в ній з’явилася “норманська” концепція початкової руської історії, що не має нічого спільного з історичною дійсністю.
Академік Г. Міллер, вражений широтою інформації “Повісті”, писав, що Нестор і продовжувачі його літопису представили руську історію так системно і настільки повно, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.
Серед переваг “Повісті”, як і літописів, що лягли в її основу, було й те, що вона написана рідною мовою, на відміну від латиномовної історіографії країн Західної Європи або арабомовної літератури Середньої Азії. Із слов’янських країн до XIV — XV ст. тільки Болгарія створювала історичну літературу рідною мовою.
“Повість минулих літ” найповніше збереглася в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах. На початку XIV ст. на півдні Русі було створено звід, що об’єднав київське і галицько-волинське літописання. До нього увійшли Київський звід 1198 р. (1200), складений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, Галицько-Волинський звід початку XIII ст., “Літописець Данила Галицького”, складений у 1256 — 1257 рр. при кафедрі холмського єпископа. Найповніше цей звід представлений в Іпатіївському літопису.
Північно-східне літописання найкраще реконструюється за матеріалами Лаврентіївського і Радзивіллівського зводів, до складу яких увійшов також “Літописець Переяслава Руського”.
Важливі дані для висвітлення історії Північної Русі містяться в новгородських літописах, насамперед у Новгородському Першому.
Дослідники постійно звертаються до пізніх зводів, у тому числі Никонівського літопису XVI ст., в якому наявні свідчення, що не мають аналогій в уже відомому колі давньоруських літописних текстів. Згідно з Б.О. Рибаковим та іншими дослідниками, саме в Никонівському літопису зберігся так званий “Літопис Аскольда”, що подає відомості про взаємини Русі IX ст. з Візантією.
На ранньофеодальному етапі історії Київської держави літописання велося переважно в Києві і Новгороді. У пору феодальної роздробленості, в XII — XIII ст., практично кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. У південній Русі центрами літописання були Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Холм. Незважаючи на певні відмінності у свідченнях та в ідейній спрямованості, літописання удільних центрів успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, що характеризували “Повість минулих літ”. Вони помітні не лише в київському літописанні, а й у переяславському, галицько-волинському, новгородському, ростовському, володимирському.
Яскрава публіцистичність давньоруських літописців — поборників загальноруських інтересів, їх заклики до об’єднання руських земель не були виявом тільки їх літературного таланту. Ці ідеї з часів Володимира Мономаха стали програмою державної практики не лише київських, а й князів інших руських центрів — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі.
