Читать «Київська Русь» онлайн - страница 262

Серед церковної літератури виділяється “Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба” Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

Митрополит Клим Смолятич, відрекомендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у “Посланні до Фоми пресвітера” виказує широку ерудицію, знання класичної філософії, проводить ідеалістичну концепцію нестяжательства. Йому не треба ні влади, ні багатства. Він проти розбудови церковних господарств, у яких працює підневільне населення. Незвичайною для багатьох сучасників Клима Смолятича здавалась його сентенція: “Премудрість це божество, а храмом є людство”. Клим Смолятич відкидав докори смоленського пресвітера Фоми в тому, що, використовуючи твори грецьких авторів Гомера, Арістотеля і Платона, він тим самим хвалить поганську віру. Філософія знаменитих греків йому потрібна, щоб “знать праведно и духовно об описываемых у евангелистов чудесах Христовых”.

Із літературної спадщини Клима Смолятича збереглися лише окремі твори, хоч, згідно з Никонівським літописом, він “много писания написав предаде”.

Широкою популярністю користувалися на Русі твори Кирила Туровського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, написаних з неабияким ораторським і поетичним хистом, відчуваються традиції грецької літератури з її драматизмом і постійним протиставленням позитивного негативному.

Як і Клим Смолятич, Кирило Туровський брав активну участь у політичному житті країни. Його “Притча про людську душу і тіло” засвідчує опозицію до діянь Андрія Боголюбського. У “Слові про царя” Кирило закидає сильним світу, що вони піклуються тільки про своє тіло, а не про душу, ними володіють житейські пристрасті, а не думки про смерть.

Наприкінці XII ст. було написано “Слово о полку Ігоревім” — перлина давньоруської художньої літератури. Гарячі дискусії з приводу авторства “Слова” і місця його написання, що дедалі більше стають цариною місцевих любителів-патріотів, мало конструктивні і, до того ж, безперспективні. Та й не це в “Слові” основне. Важливо, що воно з’явилося на Русі і належало перу видатного нашого співвітчизника. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз’єднаності руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою звучить в “Слові” ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повноводними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича — як глави держави. У “Золотому слові” він звертається до удільних князів “встать в злат стремень”, “прилететь издалеча” і захистити Руську землю, батьківський стіл.