Читать «Київська Русь» онлайн - страница 223

У 985 р., як повідомляє літопис, “йде Володимеръ на Болгары съ Добрынею, съ уемъ своимъ, в лодьях, а торъки берегомъ приведе на конихъ: и побѣди болгары”. В результаті між Руссю і Булгаріею було укладено мирну угоду. “Толи не будеть межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути”.

Дискусії про те, на яких булгар ходив походом Володимир, вирішилися на “користь” волзьких. А.Х. Халіков вважає, що додатковим аргументом у цьому може бути згадка в договорі про хміль. Областю його культивації було насамперед Середнє Поволжя. Характерно, що в поволзьких татар і до наших днів збереглася традиція вбачати в рослині хмелю символ дружби. Мирний договір 985 р., очевидно, був підтверджений булгарським посольством до Києва. При цьому могло статися, що булгари запропонували і свою віру, котру тільки недавно прийняли самі. В літературі існує думка, що своєрідною ратифікацією мирної угоди Русі з Волзькою Булгарією було одруження Володимира на булгарській принцесі. Професор Людольф Мюллер вважає, що Борис і Гліб були синами Володимира і знатної волзької булгарки. Одним із аргументів на користь такого припущення, на його думку, був факт князювання Бориса і Гліба відповідно в Ростові і Муромі, в землях, що межували з Волзькою Булгарією.

Тісні контакти Русь і Волзька Булгарія підтримували і в наступні часи, аж до монголо-татарської навали. Початок їм було покладено у 985 — 986 рр.

Наступним, згідно з літописом, прибуло до Володимира німецьке посольство. “Потом же придоша нѣмци от Рима, глаголюще: ’’Придохомъ послании от папежа"; и рѣша ему: “Реклъ ти тако папежь: земля твоя яко и земля наша, а вѣра ваша не яко вѣра наша”.

Посли виклали свої тези, але Володимир, не висловивши свого ставлення до них і пославшись на те, що “отци наши сего не приняли суть”, випроводив папських посланців.

Ні в самому факті приходу послів, ні в літописному викладі мети цього візиту нічого невірогідного немає. Місія ця, як видно із відповіді Володимира, не була першою. На Русь уже приходили німецькі посли. Наш літопис лише натякає на якісь переговори з цього приводу, які досить добре відображені в західних хроніках. Згідно з “Продовжувачем хроніки абата Регінона Прюмського”, автором якого був єпископ Адальберт, у 959 р. до німецького короля Оттона І у Франкфурт-на-Майні прибуло посольство від “Олени королеви Ругів” з проханням висвятити для Русі єпископа і священиків.

У 961 р. король відправив туди своїх місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом. Але вже наступного року Адальберт змушений був повернутися назад. Його діяльність на Русі не мала успіху.