Читать «Київська Русь» онлайн - страница 192

Найпослідовніша концепція етногенезу східних слов’ян до київського періоду і після нього належить М.С. Грушевському, але й вона не позбавлена внутрішніх суперечностей. Розглянувши у примітках історіографію питання, він дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст.н.е. спершу під назвою антів, потім полян і згодом русів.

У вступних замітках до першого тому “Історії України-Руси” М.С. Грушевський стверджував: “Ця праця має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу, інакше званого “малоруським”, “південноруським”, просто “руським” або “русинським” ... Його старе історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи політичного і культурного упадку було присвоєно великоросійським народом, котрого політичне і культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, і великоросійські політичні організації — як вел.кн.Володимирське, і потім вел.кн.Московське уважали себе спадкоємцями, наслідниками тої старої Руської (Київської) держави”.

Із цитованого тексту випливає дві важливі засадничі тези. Перша зводиться до того, що М.С. Грушевський бачив український народ в далекій глибині століть, як певні “етнографічно-політичні групи”, із яких формується те, що “ми мислимо тепер під назвою українського народу”. Згідно з іншою, великоруський народ, хоч і привласнив собі ім’я Русь, все ж “розвинувся на традиціях давньої Руської держави” і вважав себе її спадкоємцем.

У статті, присвяченій періодизації української історії, М.С. Грушевський відзначав, що “Київська держава, право, культура були утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської”. Друга частина терміну — “руської”, незважаючи на заперечення істориком існування “загальноруської” народності, навіть поза авторським бажанням, засвідчує спорідненість обох народностей.

Якщо говорити про рівень етногенетичного зв’язку з Київською Руссю, то М.С. Грушевський і його попередники справді мали рацію, коли стверджували, що ближчим він був в українців, які жили на корінних землях Русі і є її безпосередніми спадкоємцями.

З часом погляди М.С. Грушевського еволюціонували в напрямі визнання за українським народом етнічної сформованості вже з антських часів. Антами, згідно з істориком, грецькі письменники VI — VII ст.н.е. називали саме українців. Українцями були поляни, древляни, дуліби і навіть племена, які жили над Доном і на Азовському узбережжі.

Нова схема українського етногенезу у М.С. Грушевського виявилася безпрецедентно спрощеною. В ній опущені всі проміжні ланки розвитку східнослов’янської людності. Коли б це було справді так, то українці являли б собою явище виняткове у світовій історії, яка не знає прикладів того, щоб народ упродовж півтори тисячі років не зазнавав етнічних змін.