Читать «Київська Русь» онлайн - страница 191

Теза В.Б. Антоновича про різні шляхи історичного розвитку Південної і Північно-Східної Русі другої половини XIII — XVI ст., яка є цілком правильною і обґрунтованою, не дає жодних підстав приписувати історику аналогічного висновку і стосовно часів Київської Русі. Щодо етнічної термінології, то вона скрізь вжита істориком зі словом “Русь”: “руська народність”, “руське народонаселення”, “руський світ”. Ні про який міжетнічний антагонізм Південної і Північно-Східної Русі у X — XIII ст. В.Б. Антонович не веде мови.

У 80-х роках XIX ст. було здійснено спробу реанімувати теорію М.П. Погодіна про потатарське заселення Середнього Подніпров’я українцями. З нею виступив відомий російський філолог О. Соболевський. У рефераті “Как говорили в Киеве в XIV — XV вв.” дослідник дійшов висновку, що в текстах документів того часу ще відсутні українські фонетичні особливості, а, отже, заселення Київщини новим населенням сталося не раніше XVI ст. Так теорія М.П. Погодіна була доведена до повного абсурду. Проти неї дружно виступили провідні українські історики і археологи В.Б. Антонович,

М.П. Дашкевич, С.Т. Голубєв та ін. На підставі переконливих фактів вони показали історичну неспроможність теорії повного запустіння Середнього Подніпров’я у другій половині XIII — XIV ст. і зміни тут населення. Велика заслуга в цьому належала і молодому М.С. Грушевському, який найґрунтовніше показав неперервність історичного процесу у Південній Русі з часів київських до кінця XIV ст.

Філологічні аргументи О. Соболевського знайшли як противників (П. Житецький), так і прихильників (О.О. Шахматов). Щоправда, в процесі активної історико-філологічної дискусії О.О. Шахматов поступово відійшов від переконання про великоросійську етнічну основу всіх східнослов’янських племен. Ґрунтуючись на даних мови, лінгвістичному аналізі руських говірок, вчений дійшов висновку, що з часом на базі загальноруської єдності виникають три руські народності. Південноруська, або малоруська, увібрала в себе полян, сіверян, древлян, волинян, уличів і хорватів; білоруська відповідно — дреговичів, радимичів, частину кривичів; великоруська — словен, східну частину кривичів, в’ятичів. Що стосується населення Києва, то його, за О.О. Шахматовим, хоч і немає підстав не визнавати південноруським, але слід вважати досить змішаним, у його складі були представники всіх руських племен.