Читать «Київська Русь» онлайн - страница 177

Давньоруський воїн XI — XII ст. Реконструкція за матеріалами розкопок. Малюнок Л. Андрієвського і В. Буйновського

Великий загальноруський з’їзд князів відбувався у Києві 1223 р. Князі Мстислав Романович, Мстислав Мстиславич, Мстислав Святославич та інші зібралися для досягнення угоди про надання допомоги половцям, які зазнали нападу монголо-татарських орд Чингісхана. Усвідомлення небезпеки, що насувалася на Русь, а також агітація Мстислава Удалого — зятя половецького хана Котяна, сприяли виробленню спільного рішення.

Ще один князівський з’їзд відбувся у Києві 1230 р. Лаврентіївський літопис, розповідаючи про участь багатьох князів в урочистому акті висвячення єпископа Ростовського Кирила, зауважує, що метою їх прибуття до Києва була не ця подія, а снем: “Бяху же в то время инии князи Русьскии на соньмѣ в Киевѣ”.

Князі окремих земель теж збиралися на снеми. Літопис повідомляє про ряд зустрічей волинських і чернігівських князів у 40 — 80-х роках XII ст., Юрія Довгорукого і Володимира Галицького, князів Володимиро-Суздальської землі.

Широка практика функціонування цього політичного інституту свідчить, що міжкнязівські відносини в Русі XI — XIII ст. мали не тільки союзний, а й васальний характер. В.Т. Пашуто, який дослідив різні інститути васалітету, прийшов до висновку, що їх основою було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя, уділ, волость, яке могло бути не лише спадковим, а й вислужним. За землю, за пожалування васал потрапляє у повну залежність від сюзерена. У реальному політичному житті Русі мали місце глибокі суперечності всередині правлячої верхівки, але практика міжкнязівських з’їздів свідчила про постійне прагнення їх подолати.

Віче

Соціально-політичне життя Русі характеризувалося значною активністю. Письмові джерела свідчать про участь у ньому різних шарів давньоруського суспільства. Причина цього полягала не в соціальній гармонії, що давала б широкий доступ демократичним низам до органів управління, а в гострих конфліктах всередині панівного класу, міжстанових протиріччях.

Висновок про віче як орган народоправства сформульований істориками XIX ст. — В.І. Сергеевичем, М.В. Довнар-Запольським, І.О. Лінниченком, базувався на тезі про загальнонародний устрій влади в Русі. Вважалося, що інститут віча відобразив суверенність общини. Одним із доказів цього було нібито право народу на вибір собі князя. Визначаючи коло питань, що входили до компетенції віча, дослідники відносили до їх числа законодавчі, судові, а також питання війни і миру. Стосовно ж внутрішнього управління, то віче, хоч і мало на нього сильний вплив, відводило головну роль князівській адміністрації.

В оцінці природи, компетенції і складу віча істориками радянського періоду мають місце суттєві розходження. Одні (Б.Д. Греков, М.М. Тихомиров, І.Я. Фроянов) вважали віче такою формою державного управління, за якої у ньому могли брати участь неімущі верстви населення, інші (С.В. Юшков, B.Т. Пашуто, П.П. Толочко, В.Л. Янін) бачили в ньому вузько класовий орган, який знаходився в руках феодалів. Літописи, розповідаючи про деякі важливі державні справи, нерідко вказують на участь у них “нищих и худых”, “всех людей”, “всех киян”, тобто представників експлуатованого стану. Надто довірятися цим повідомленням не слід. Як справедливо зауважував В.Т. Пашуто, це лише прийнятий на Русі літературно-церковний зворот. Важко навіть припустити, що в країні, де законом була “Руська Правда”, жебраки й убогі вирішували, кому посісти княжий стіл Осмомисла. В.Л. Янін, дослідивши історію новгородських державних інститутів, прийшов до висновку, що загальноміське віче було вузькокласовим органом, у якому немає місця “всьому Новгороду”. Воно об’єднувало лише великих феодалів і було не народними зборами, а зібранням класу, що стояв при владі. Аналогічним було і київське віче.