Читать «Київська Русь» онлайн - страница 16
Петро Петрович Толочко
Святослав Всеволодович після походу на місто Дмитрів, “возвратися опять в Русь”. Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри говорили: “Князь наш убьенъ, а дѣтей у него нѣту, сынок его в Новѣгороде, а братья его в Руси”.
Новгородці також розуміли під “Русью” Київ і Київську землю. В літописній статті 1135 р. говориться: “Иде в Русь архиепископ Нифонт”.
У 1142 р. новгородське посольство було затримане в Русі (у Києві) доти, доки воно не дало згоди на вокняжіння в Новгороді князя Святослава.
Князь Святослав, якого вигнали з Новгорода, “идущу в Русь к брату”.
Всеволод Велике Гніздо направив у 1195 р. своїх послів до великого київського князя Рюрика Ростиславича з таким посланням: “Вы есте нарекли мя во своемъ племени во Владимирѣ старѣйшаго, а нынѣ сѣдѣлъ еси в Киевѣ, а мне еси части не учинилъ в Рускои землѣ”. 1223 р. на допомогу південноруським князям у їх боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він не встиг “к ним в Русь”.
Подібне цитування можна продовжити. Але й наведені свідчення переконують, що Русь у вузькому значенні слова — це землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Іншими словами, це ті самі землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, що склали основу ранньодержавного утворення “Русь”. Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з назвою “Русь”, — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з’явилося кілька міст з назвою Переяслав, перше з них, що дало назву іншим, стало називатися Переяславом Руським.
Очевидно, що саме пізніші літописні свідчення допомогли повернути із забуття нашою пам’яттю саме поняття “первісна Русь”, що поклала початок державі. Можна думати, що й Костянтин Багрянородний мав на увазі саме цей регіон, коли говорив про внутрішню Русь. Шукати її на далекій північно-східній околиці слов’янського світу, в межиріччі Волги, Которослі і Трубежа, як це робить О. Пріцак, або ж на півночі, між Новгородом та Старою Ладогою, як це здається Д.О.Мачинському, нема підстав. В Ідрісі цей північноруський регіон цілком конкретно означений терміном “Зовнішня Русь”.
Обидва дослідники вдалися до надто вільного тлумачення писемних джерел, ототожнивши первісну Русь з островом Русів, розмістивши його на півночі чи у північно-східній Русі. Д.О.Мачинський розуміє, що свідчення арабських авторів важко співвіднести з відомостями про Ільменсько-Ладозький регіон, і виходить із становища в такий спосіб: оголошує їх пізнішими переказами давнього оригінального повідомлення про острів Русів, доповненими подробицями, що відображують історичні реалії Південної Київської Русі. А сталося це тому, що в 882 р. соціальне ядро Ільменсько-Ладозької Русі мігрує на південь, “руський домен” переміщується до Середнього Подніпров’я, а разом з ними мігрують і свідчення джерел. Щоправда, вже через 40 років, згідно з Д.О.Мачинським, соціальний центр Русі повертається на північ. Тоді незрозуміло, чому свідчення східних авторів цього часу не поповнились подробицями, що відображали б реалії Північної Русі.
