Читать «Київська Русь» онлайн - страница 153
Петро Петрович Толочко
Ще один сектор ремісничого виробництва може бути кваліфікований як державний. Організатором його виступала князівська влада. За своєю організаційною формою це виробництво, очевидно, ближче стояло до помісно-вотчинного, оскільки у його сфері трудилися переважно залежні ремісники. В ряді випадків провести чітку межу між власне князівським і державним ремеслом надзвичайно важко. Але при цьому існували специфічні виробництва, покликані до життя потребами загальнодержавного розвитку. До них насамперед належало будівництво міст та оборонних укріплень. Державна влада надавала цьому великого значення і не випадково старійшини містобудівників, так званих городників, займали високе соціальне і громадське становище.
У сфері князівської компетенції перебувало також міське монументальне будівництво. Мова йде про князівські резиденції, церковні споруди. Літописи містять численні свідчення про їх будівництво тим чи іншим князем. Така персоніфікованість у більшості випадків пов’язана з етикетом придворного літописання, але в ній відображені і певні реалії, що засвідчують організаційний бік справи. Руські майстри кам’яних справ перебували у віданні князівської адміністрації.
Переміщення князів на столах супроводжувалося нерідко переміщенням із міста в місто і будівельних артілей.
Аналіз археологічних матеріалів дозволяє виділити два основних періоди давньоруського ремесла, що узгоджується із загальною картиною соціально-економічного розвитку держави. Ранньофеодальному етапу відповідає малорозвинене ремесло, яке перебувало майже цілком у лоні феодального господарства. Для періоду феодальної роздробленості характерне більш розвинене ремесло, яке різко збільшило обсяги свого виробництва. В літературі ці великі періоди кваліфікуються як вотчинний і вільний. Визначення ці, проте, досить умовні. По-перше, класична вотчинна система феодального господарства визначається на Русі саме на другому етапі її історії, і немає підстав вважати, що вотчинне ремесло цього часу було менш розвинутим, ніж раніше. По-друге, помітні сліди вільного посадського ремесла виявлено у давньоруських містах вже на ранньофеодальному етапі їх розвитку.
Одним із важливих і не до кінця з’ясованих є питання організаційної структури вільного ремесла. Чи знало давньоруське місто домонгольського часу цехову організацію, уже в XII — XIII ст. характерну для західноєвропейських міст? В літературі з цього приводу висловлювалися різні думки: від обережного визнання на Русі цехоподібних організацій до повного їх заперечення.
Давньоруське місто перебувало під владою феодалів, що, природно, не могло сприяти розвитку специфічних міських комунальних структур. На ранньофеодальному етапі історії Київської Русі практично всіх ремісників об’єднували феодальні господарства. Інших організаційних структур не існувало. Повідомлення писемних джерел про досить ранні прояви артільних форм праці на Русі не дають підстав вбачати в них зародки самоуправних міських общин. Свідчення Києво-Печерського патерика — “князь призва старейшину древоделем, повеле ему изготовить древо на согражение церкви”, — підкреслює повну залежність вишгородської будівельної артілі від князя. Старійшина виступає тут, по суті, як представник князівської адміністрації. Аналогічним було становище будівельних артілей і в наступні часи. Організаційно вони входили до державного сектора ремесла. При відсутності прямих свідчень про корпоративну структуру давньоруського ремесла тим більше значення мають опосередковані — історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, у яких знайшли відображення процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. В Києві відомі урочища Гончарі і Кожум’яки, у Вишгороді — Гончарі, у Новгороді два райони мали назви Гончарський і Плотницький кінці. Давні назви “Гончарі” зберегла історична топографія міст Любеч, Володимир-на-Клязьмі, “Кузнечные ворота” згадуються у Переяславі-Руському.
